Мене порятує кава... А може – й ковток лише...
Так мало потрібно часом, коли порятунку хочем.
Я знов до кав'ярні йду, хоча це давно – кліше,
так само, як римувать із «хочем» – «дівочі очі».
А ми й живемо весь час у звичних доборах слів:
від «зустрічей» – до «розлук», від «ранку» – до «проти ночі».
І я саме звичних слів в кав'ярні і не хотів:
лиш кави гарячу мить – у мить, як мовчати хочу.
Із кавою сам на сам лишитись – мій світлий гріх,
коли забуваю все, і навіть слова кохання...
Не треба мені в цю мить ні слів, ні очей людських,
бо кавове співчуття – улюблене спілкування...
Мене порятуе кава... А може - й ковток лише...
© Copyright: Миклош Форма, 2019
Свидетельство о публикации №119050902226
Свидетельство о публикации №119050902226
Рецензии
