Iнодi до народження треба надцять разiв померти

Іноді до народження треба надцять разів померти. Набутися залежним від любові та самоти бранцем. А потім отримати листа у саморобному склеєному конверті.

Скільки ж тобі виповнилося, дитя? – Сьогодні п’ятнадцять.

Тобі смакує мій чай у горнятку? А час у вологій мушлі? –

Він вигорілий, як втрати, пурпурові та довгоплинні. Він солодкий, як любощі, пристрасні та минущі. –

Як ти ростеш у голомозому і прочиненому житті, дитино?

Як сонях, горну до сонця чорняві вогкі насінини. Рахую сни і дерева, заповнюю барвами порожнечу. Малюю крейдою на міжлюдських парканах і стінах. Чую знервоване та важкезне  – Не сунься у доросле життя, малеча!

Міняю відстані на зустріч та безсоромне безсоння. Постійно гублю останні мізки та кишенькові гроші. –

Мала, чуєш, хтось голосно стукає у підвіконня? –

Це мій шпак, я годую його насінням.

Хоча ні, це той листоноша.

Травень 2019


Рецензии