Стихи Игоря Павлюка в переводах на русский Риммы К

З РОМАНУ У ВІРШАХ ІГОРЯ ПАВЛЮКА «ПАЛОМНИК»

В моєму пілігримному бутті
Були пізніш америки, європи...
Дніпро і степ, Ворота Золоті,
Протоптані в снігах мисливські тропи.

Про них акорд окремий і строфа.
Так склалась про Америку поема .
Моя душа іще на ноті «фа»,
На «сі» для тіла дозріває тема.

Вже прагнеться вертатися назад.
Вже хочеться почати все ab ovo.
Сприймати снігопад, як цвітопад,
І запахи вбирати кольорові.

Спокійним світлом стати десь отам,
Де чорні коні Воланда пасуться,
Де мама спить, ранкова і свята,
Де суть ця...
;
ИЗ РОМАНА В СТИХАХ ИГОРЯ ПАВЛЮКА «ПАЛОМНИК»

В моём, уж пилигриммном бытии
Позднее шли америки, европы…
Днипро и смак Ворот тех Золотых,
В снегах протоптанные тропы.

Про них – аккорд особый и строфа
Сложилась про Америку поэма .
Моя душа еще жила на ноте «фа»,
Но «си» для тела назревает тема.

Уже стремится повернуть назад.
Уж хочется начать всё ab ovo.
Воспринимать бы снегопад, как цветопад,
И собирать цветастые обновы.

Спокойным светом стать бы где-то там,
Где злые кони Воланда пасутся,
Где мама спит, вся по утрам свята,
Где – не споткнуться б!

Перевод Риммы Катаевой;
* * *

Туманиться червона ртуть зірок
У небі, незахищенім – мов крила.
Все заросло снігами… і Дніпро…
Дніпро заріс… колиска і могила.

Нема доріг і запахів.
Лиш десь
Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
І хтось мене до вирію веде,
І хтось мені, далекий, стелить постіль.

За горизонтом, де цвітуть сади,
Мов піняться вогненно вогкі вина,
Душа танцює… дід ще молодий…
Іще початок, ще не половина.

Ще сіно пахне космосом віків,
А космос – океаном окаянним.

Зима… зима… сніги до димарів…
І рік новий… і ми, від щастя п’яні,
Рахуємо сніжинки теплих слів,
Що всім сміються крізь твоє волосся.

Сніги…
Нема ні неба, ні землі.

Того чекаєм, що уже збулося…

30 груд. 04.
 
* * *

Туманится багрово ртуть зари
В незащищенном небе – словно крылья.
Всё заросло снегами... Декабри...
Днипро заросший... колыбель... могила.

И нет дорог, и запахов.
Но вот
Интимный шепот, то ли пули свист.
Кто-то меня в тепло своё ведёт.
Кто-то постель поможет мне стрясти.

За горизонтом – цвет босых садов,
И пенятся огнём лихие вина,
Душа танцует... Дед мой молодой...
Ещё начало, а не половина.

А сено пахнет космосом веков,
А космос – океаном окаянным.

Зима... зима... и снега – до зубов...
И новый год... и мы, от счастья пьяны,
Снежинки двигаем из тёплых слов,
Сквозь волосы твои звенят отважно.

Снега...
И нет ни неба, ни земли.

Того мы ждём, что уж сбылось однажды...

Перевод Риммы Катаевой
;
* * *

Все ніжніше думаю про смерть.
І вона також у мене вірить...
Але доля – тільки очі й шерсть
Над сумним великим серцем звіра.

Я із нею так і так такий…
Нижче рівня моря й вище раю.
Наче дні, мені минуть роки,
Але я лиш біль запам’ятаю.

Я запам’ятаю того пса,
Що, мов совість, під дверима треться,
Рідний і старий дідівський сад,
Що гніздом до космосу сміється.

І сирітське свято без хлібів
Із ножем свяченим місяченька,
І сердечну музику без слів,
Наче смерть смішного вороженька.

А мене ж не знаю, хто згада…
Врешті, все одно мені, малому.

Думаю про смерть.
Кругом вода…
Над водою –
Вікна мого Дому.

20 січ.05.


 
ПРО СМЕРТЬ

Все нежнее думаю про смерть.
И она в меня все также верит…
Но вот, доля – лишь глаза и шерсть –
Под великим, грустным сердцем зверя.

Я уж с нею так и так, таков…
Ниже моря, да и выше рая.
Словно дни, бегут следы годов,
Только я лишь боль запоминаю.

Я запоминаю чудо-пса:
Он, как совесть, под дверями трется,
Дедовский, родной и старый сад,
Что гнездом над космосом смеется.

И сиротский праздник без хлебов,
С тем ножом, что месяцем крещённый,
Музыку сердечную без слов,
Смерть врага, без всяческих препонов.

Про меня ж никто и не взгадал...
Все равно, в конец, и мне, малому.

Думаю про смерть. Кругом вода…
Над водою – окна Дома.

Перевод Риммы Катаевой
;
ПРОЩАЛЬНО-ІРОНІЧНЕ

Я перехрещу тебе й забуду –
Синьооку, як сіамська кішка.
Наплювати – що пліткують люди,
У яких сльоза –
Як зла насмішка.

Під музейним склом, як під льодами,
Буде вірш лежати камбалою,
Де рядки мої – синющі шрами
На душі між мною і тобою.

То ж тепер нема у мене Музи...
Лиш Пегас пасеться білокрилий.
І судьба, як листям кукурудзи,
Золотистим смутком нас укрила.

14 груд. 15.
 
ПРОЩАЛЬНО-ИРОНИЧНОЕ

Я перекрещу тебя, забуду –
Синеокою сиамской кошкой.
Наплевать – что сплетничают люди,
У кого слеза –
Как злая блошка

Под стеклом музейным, словно подо льдами,
Будет стих лежать мой камбалою,
Где слова – синеющие шрамы
На душе меж мною и тобою.

Уж теперь-то у меня нет Музы…
Лишь Пегас пасется белокрылый.
И судьба, как листья кукурузы,
Золотистой грустью нас укрыла.

Перевод Риммы Катаевой
;

* * *

М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.

Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить –
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.

9 черв. 05.
 
* * *

                Н.С.Винграновскому

Солнце красиво в море заходит.
Снятся махновские кони...
Блудно, как ветер, дети природы –
Молимся Богу иконе.

Степных родников золотые глубины.
А ласточки всё летают.
И я прислоняюсь к родимой отчизне,
Над мамой – лишь чёрные стаи.

Плахи и фрески. И небо одно у нас.
Козацкая грусть по раю.
А мы, от европ, от азий свободные,
Живём... И – медленно умираем.

Током хрустальным – живая поэзия.
Моря – тот звёздный голос.

Солнце красиво восходит –
Как в сердце лезвие,
Только исходит
Горлом.

Коней махновских полынные крылья.
Волчья роскошь свободы...

Земля Вам небом,
Святая сила,
Вечно – дитя природы.

Перевод Риммы Катаевой
;
* * *

Стояв зажурений.
Не молився:
Не хотів турбувати Бога...

Невже, моя доле, така ти вся –
Дорога, дорога, дорога?..

Гарячий пісок в годиннику
Шумів, як вода посолена,
Порізана павутинками,
Обезболена.

І – пусто.
Не видно музики.

Лиш «чайки» пливуть із «Турції»...

На нервах –
Гордієві вузлики.

То і є революції.

21 черв. 2000
 
* * *

Стоял печальный.
Не молился:
Не хотел волновать Бога...

Неужто доля, такая ты вся –
Дорога, дорога, дорога?

Страстной песок за грудиною
Шумел, как вода, подсолённая,
Порезана паутиною,
Обезболена.

И – пусто.
Не слышно музыки.

Лишь «чайки» плывут из «Турции»...

На нервах –
Гордиевы узелки

Это есть революция.

Перевод Риммы Катаевой
;
* * *

Любов напала навесні –
Як Божа кара.
Писала кров’ю по вині,
Сумна і кара.

Здавалось – чесна, як вогонь,
Як вітер – гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.

Ліпила слово-пластилін
Без рими в стовпчик,
Немов один на всій землі
Той сивий хлопчик.

Немов від Змія всі були,
Не від Адама.
Розтяті вени – як стволи,
Як телеграма,

Що треба їхати кудись –
Удвох, від світу.

Любов напала назавжди,
А ми ж до літа...

10 лист. 2000
 
* * *

Любовь напала по весне –
Как Божья кара.
Писала кровью по вине,
Грустна и кара.

Казалась честной, как огонь,
Гола – как вьюга.
Ей имени бы моего, и –
Вон из круга.

Лепила слово-пластилин
Без рифмы в столбик,
Будто один от всей земли,
Седой тот хлопчик.

Будто от Змея все пошли,
Не от Адама.
Распяты вены как стволы,
Как телеграмма,

Что надо ехать – но куда?
Вдвоем от света.

Любовь напала навсегда,
А мы ж – до лета...

Перевод Риммы Катаевой
;
МІСТО

Бреду.
Читаю вивіски.
Тоска...

Все знаю і про душі, і про зорі.
Закована захована ріка
Тече під містом, тиха, непрозора.

«Ковбаси», «Ксерокс», «Преса»,
«Банк», «Кафе»,
«Мобільники», «Комп’ютери»,
«Костюми»...

Іду самотній,
Краплю «під шафе»...
Якраз настільки,
Щоб роїлись думи.

Йодистий вечір.
Важко зрозуміть:
Світання чи смеркання...
Замок, джипи...

Калиновим багаттям даль димить,
А сонях ліхтаря за Сонцем скрипує.

І череда машин, немов корів...
Бугай-трамвай...
Доми – копиці сіна.

Левиця в капелюшку нижче брів,
Із декольте... і талія осина.

На ній затримав погляд... на хресті
Собору,
На якому дві тополі...

І полетів... над містом полетів
Кудись туди –
Від міс-тики
До волі...

Львів, 4 серп. 07.
 
ГОРОД
Бреду.
Читаю вывески.
Тоска...

Всё знаю я про дух незрячих-зрячих.
Закованная скрытая река
Течёт под городом, так непрозрачно...

«Колбасы», «Ксерокс», «Пресса»,
«Банк», «Кафе»,
«Мобильники», «Компьютеры»,
«Костюмы»...

Иду я одинокий
Под «шафе»...
Как раз настолько,
Чтоб роились думы.

Йодистый вечер.
Трудно мне достать:
Рассвет иль сумерки...
Замок, джипы...

Калиновым богатством даль дышит
Подсолнух фонаря под солнцем скрипит

И череда машин, словно коров...
Бугай – трамвай... Дома как склады сена.

А львицы в шляпах, ниже – бровь,
И в декольте... и талия осины

На ней задерживаю взгляд я... на кресте
Собора,
На котором чья-то доля.

И полетел... Над городом летел
Куда-то там –
От мистики.
И к вам.
Перевод Риммы Катаевой
4.

Намацую цей дощ, неначе нерв,
Хоч наді мною небо повітове.

Куди ж мені податися тепер?
Бо не податись я ще не готовий.

Куди ж мені подітися навік?
В любов – чи гроші, подорож – чи славу?

Яке б вино не випив чоловік,
Усе воно на зорях і на травах.

У скіфських вазах чути голоси.
На вазах тих – сузір’я і суцвіття.
Сльоза відбита в крапельці роси,
Така одна, мов ти і я у світі,
Що слухаєм дитину в животі
Чи зірку в небі, чи ріку підземну…

Я так нестерпно жити захотів,
За все сплативши кров’ю, –
Недаремно:

За славу й волю, хату і садок,
Струну, що в’яже прірву та вершину.

Куди ж мені?..

Вертаюсь до казок
Про козака
І дівчину-калину.

29 верес. 2003
 
ОСЕНЬ

Нащупаю я этот дождь, как нерв.
Хоть надо мною небо городское.

Куда же мне податься уж теперь?
Ведь не податься вмиг – я не готовый.

Куда же мне податься бы навек?
В любовь – иль в путешествие, иль в славу?

Каких бы вин не выпил человек,
Да все они – на звездах и на травах.

А в скифских вазах слышны голоса.
На вазах тех – создведья и соцветья.
Она одна, как ты и я на свете,
Что слушаем ребенка в животе
Звезду ли в небе, реку иль гитару...

И так несносно жить я захотел,
Все уплативши кровью
И – недаром:

За славу, волю, хату и садок,
Струну, что вяжет пропасть и вершину.

Куда ж мне?

Вернусь я в сказку впрок.
Про казака
И девицу-калину.

Перевод Риммы Катаевой

;
ПОДОРОЖ УКРАЇНОЮ-ХХI

Грибасті дачки, цвинтарі, тополі...
Обабіч шпал то степ, то лісостеп.
І жили рік, як сьоме небо, голі.
Хлібина Сонця.
Церква вглиб росте.

Полинний присмак пісні над курганом,
Базарчики стихійні – «Піво», «Квас»...
Тут навіть дим з махновського нагана
Ще купите,
І псевдо-«adidas».

Зруйновані млини, заводи, ферми...
Скрізь мітинги – як танці на гробах.
А дві доби – такий колійний термін
Проїхати Вкраїну яко Шлях.

Луганськ – Донецьк – Ізюм і Запоріжжя...
Софіївка, Джанкой, Житомир, Львів...
Народи – в назвах.
Щось одне відріжеш,
Вважай – усю історію підвів.

Давно мандрую в просторі – як гроші.
А кожен простір – то присп;ний час.
Комусь вже й степ – неначе шлюбне ложе,
Де хтось колись кричав, робивши нас.

Я вріс корінням в землю цю по крила,
У світ, де більше блиску, ніж тепла.
У цьому моїх віршів ніжна сила,
У тому, коли треба, сила зла.

Тож їду Україною до себе,
Як під водою, – у такий туман.
Метал червоний вітряного неба...
А слів – нема.

А дні такі – усмішки журавлині,
Чи зайченята сонячні з мечів.
Церкви біленькі – як боги із глини,
І блискавки – коріння райських снів.

В нас печеніги, половці і скіфи
З аїром в зататарених очах.
Ми любим плоть.
Ми родим наші міфи.
Вітрами нас хрестив
Чумацький Шлях.

Чого ж мені у хаті не сидиться?
Вже дім – як дим,
Як синій нерв ріки.
І журавель у небі, і синиця...
Іде наш поїзд – як ідуть віки.

Дівки уздовж струни, як риба, голі.
Проста, як пісня, осінь, журавлі.
Ворони білі з профілем монголів
І чорні люди з профілем шулік.

А зверху небо зоряне, як зоране,
Засіяне по чорнім золотим.

Проїду Україною на «скорому»...
А далі –- хвилі.
Тут вже треба йти...

21 лип. 07.
 
ПУТЕШЕСТВИЕ ПО УКРАИНЕ-XXI

Грибные дачки, площади, жилища...
А с двух сторон то степь, то леса плоть.
И жили год, седьмое небо, нищи.
Буханка Солнца.
Церковь вглубь растёт.

Полынный привкус песни над курганом,
Базарчиков стихии — «Пиво», «Квас» ...
Тут даже дым с махновского нагана
Вы купите.
И псевдо-«адидас».

Разрушены вконец заводы, фермы...
Вкруг — митинги, как танцы на гробах.
За двое суток — путевой наш термин —
Проехать Украину как бы шлях.

Луганск — Донецк — Изюм и Запорожье...
Софиевка, Джанкой, Житомир, Львов...
Народ — в названиях.
Одно убьешь ты,
Считай, что всю историю подвел.

Давно я путешествую — писакой.
Простор любой — баюкающий час.
Кому-то степь — как будто ложе брака,
Горланил кто-то, сотворяя нас.

Я врос корнями в землю ту по крылья,
В тот свет, где больше блеска, чем тепла.
И оттого в моих стиха та сила,
Что если надо очень, — сила зла.

Да, еду Украиною к себе я,
Как под водою, — сумрачный туман.
Металл пунцовый ветряного неба...
А слова нету. Лишь один обман.

А дни идут — улыбкой журавлиной,
Как зайчики из солнечных костров.
Белеют церкви — божества из глины,
И молнии — корнями тайских снов.

В нас — печенеги, половцы и скифы
С аиром в зататаренных глазах.
Мы любим плоть.
Мы порождаем мифы.
Ветрами нас крестил
Чумацкий Шлях.

Ну отчего мне в хате не сидится?
Уж дым — как дым,
Как синий нерв — рука.
И журавлёнок в небе, и синица...
Идёт наш поезд — как идут века.

Девчонок вижу, словно рыба, голых.
Проста, как песня, осень. И светла.
Белят вороны с профилем монголов,
Чернеют люди с профилем орла.

Сияет небо звёздное, как взорано,
Засеяно по черни золотым.
Проеду Украиною на «скором» я.
А дальше — волны.
Надо уж идти.

Перевод Риммы Катаевой
;
СКІФ

Цей гордий скіф народжений з конем,
Поранений замерзлою сльозиною
Коханої, яку не обмине
І не обмане, п’яний батьківщиною.

Цей дикий скіф – важкий аристократ –
Нажив і шрамів, і сердечних храмів,
Зв’язавши вирій ниткою Дніпра,
Продовжений синами, як цунамі.

Цей вічний скіф із плугом і мечем…
Сідло солоне, як азовська риба.
Якщо себе ми ще колись почнем –
То скіфських коней все одно не здибим.

В зіницях їхніх Місяць-пектораль,
Варяг пливе у греки через жили,
В яких дзвенить і золото, і сталь,
І мрії, що із крилами втопились.

Цей рідний скіф з невиспаних стихій,
Не знає про ацтеків і про мене.

Він – вічний спокій.
Тільки сниться бій…
Сплять у мені його шалені гени.

2 серп. 2002
 
СКИФ

Тот гордый скиф, родившийся с конём,
Пораненный замерзшею слезиной
Любимой, что никак не обоймешь
И не обманешь, пьяный всей отчизною.

Тот дикий скиф — живой аристократ —
Нажил и шрамов, и сердечных храмов,
Связав тепло всё ниткою Днепра,
Продолженный сынами, как цунами.

Тот вечный скиф и с плугом, и с мечом...
Седло солёное — азовской рыбой.
Когда-то вдруг и мы себя начнём,
Но скифских коней всё равно не вздыбим.

Перевод Риммы Катаевой
;
ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю.

Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.

І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.

25 серп. 2001
 
ХРИСТОС

Ветер метро — запахи стыни,
Души вертепные в вечность летят.
Пришел Христос словно в пустыню:
И не распяли...
Над ним посмеялись.
Сели.
Едят.

Власть всё ругают земную, небесную.
Сжались толпы в кулак, в хрипоте.
Христа по спине похлопали честно,
Спросивши — за тех он или за тех...

А Он, Кто устал от всех революций,
Ветку сухую подкинул в огонь
И спросил, как когда-то Варраву:
Как зовутся?

Он плотником был,
И гвозди впивались
В Его
Ладонь.

Перевод Риммы Катаевой