Етюд

Все молоде, умите дощиком:
Хмаринки в протязі блакитному,
Трава, не зім’ята підошвами,
Не загартована від викидів,
Листки, долоньками дитинними,
Теплом і сонечком привічені,
Не затверділі, не пластинами –
Мов душі деякі посічені.
І справді, рай на землю послано,
І все живе до сонця виросло.
І кожне тягне руки: Господи,
Осанна дню, Твоєю милістю!
І жить би – Божою кульбабкою --
В оцій весні, в Господній радості!
Та тільки зранку – знову бахкають,
Зривають силу – в тихій слабості.
І день уже безсило стелеться
Зеленим і блакитним килимом,
Сусідка за вікном – в істериці:
Кого знайшла – на того й кинулась.
І крик метається до обрію,
І доля плаче поміж ребрами –
Де б’ють і б’ють, ділами добрими,
З кількахвилинними перервами.
І настрій весь убитий прозою,
І вже нема сумніше повісті –
Де дане слово – замість розуму,
Де дана сила – замість  совісті.
Одні кричать – що «мразь» і «вата» я,
Що вся – «агресор» і «бидлятина».
Другі, мов дівка недосватана –
Що «наці», «вбивця» і «хохлятина».
Ох, скільки ярликів навішали!
Мов тічка – що усіх обгавкала.
Так, ніби я – в вітальні вішалка
Для ваших картузів і галстуків!
І бачить Бог – як всі обридли ви,
І як од дурі світ обмежений,
Як плачу над шматочком рідного –
З «тієї сторони» привезеним!
І хоч відіпхнута --  «найгіршою»,
І по мені своя стріляє –
Не хочу я країни іншої:
Я хочу жити – в ріднім краї!
Війною шостий рік терзаєте,
І хліб мій забрано жорстокими.
І ми, старі – настільки …зайві всім.
То, може, хоч залиште в спокої?


Ілюстрація із Інтернету, дякую авторові.