Де вечір похилЕний у зажурі,
дощі де сльози ллють потоком щедрим,
на схилах гір загубленеє щастя
дівчина виглядала, знана Ксеня,
темнів все дужче ліс,
смереки гнули віти їй навстріч,
змітало квіти вітром у долину,
(де проїжджав колись
той гуцул видний,
легінь любий їй, — Іванко),
стелили ніби стежку різнобарв'ям,
що не вела на зустріч,
та, от жаль, засохшим,
як і її,
скупая на кохання, доля,
гуцула свого втратила навіки,
ховала очі і потьмарення думками
шкреблося в душу,
наче кішка,
мертвим словом,
згортала своє горе в зелень, в квіти,
ридала, пісню голосила,
градом її очі надто щедрі.
"ой, лю-ди, людоньки,
чи ж то нам це життя - примара,
а чи холод/голод,
щоб так звести його в рови ярів
та нанівець !!!"
14'59-19'27
03.05.19
Де вечiр похилЕний у зажурi
© Copyright: Гелена Смилянская, 2019
Свидетельство о публикации №119050307583
Свидетельство о публикации №119050307583
Рецензии