Бузок
Він вирішив час, згаяний в зимі.
...Чому мене це так чіпляє, друже?
Немов, ...бузок – це ти і я, ...це ми...
Кущів гнучкії руки заплелися
В вигадливу візерункову в’язь...
...І хтось мені шепоче: «Схаменися!
Бо прийде час відчаю. Болю час!»
...Бузок бузково-темний обіймає
Бузок бузково-світлий і співа.
Що ось за них щасливіших немає
(це він про Тебе й мене забува!)
А осторонь – бузок самотньо-білий
У вічи вічним дивиться зіркам,
Немов собі у них прохає крила:
«Я знаю, вірю, він росте десь там!»
Чарівний аромат у Всесвіт лине,
Мов заклик: «Я не можу прилетіть.
То, може, ти? ...В чім наша є провина?
Хто і чому зумів нас розлучить?..»
...Десь потойбік землі бузок червоний
Теж так чекає, крила так проха...
І аромат – його нечутний стогін –
Когось на інші вірші надиха...
...Розірвані, розтрощені, розп’яті
В координатах просторочасу,
Вони лишень хотіли б обійнятись...
Але – не доля. Й нарікань не чуть...
Лиш квітне кущ той п’янко невимовно...
Коріння вп’ялось в землю, мов відчай
Примушує ослухатись закону
Тяжіння до землі, злетіти та й,
Хоча б ціною смерти, а зустрітись,
Хоч до загину, а гілля сплести....
...Коріння втрима: ніж з землею битись,
Самотньо краще квітнути й рости...
Нам легше – нас коріння не утрима!
Нам легше – в нас є крила, й знаєм ми,
Чого всі ті, хто дивляться очима,
Не можуть зрозуміть в своїй тюрмі
Із забобонів, принципів, звичаїв...
Ми знаєм, як то – буть на самоті
Й не буть самотнім... Й що робить з відчаєм,
Ми знаєм, бо в тебе – я, в мене – ти...
18.05.03
Свидетельство о публикации №119050108443