Беда... Вировец Лариса

        редакция


Оригинал:


Пространство рушится, сужается
и стынет сталью у виска,
и нет ни нежности ни жалости –
лишь, истончась до волоска,
осталась с миром окружающим
почти невидимая связь.
И ты очнёшься на пожарище,
где только пепел, гарь и грязь.
Вот здесь кончается поэзия
и начинается беда.
Бреди, глотая бесполезное,
тупое слово «никогда»
дворами в пене абрикосовой
среди апрельской суеты...

Не изводи себя вопросами:
глазницы Вечности – пусты.               
© Лариса Вировец


Переклад мовою Світлани Груздєвої:
               
               
Здається, просторінь зруйнована
і стигне крицею край скронь,
і з ніжністю я розпарована…
Ще мить – найтонша з оболонь
обірветься – з усім затьмареним
навколишнім - украй! - зв’язок.
Опам’ятаюсь вже на згарищі,
де тільки попіл, гар, пісок.
Отут поезія кінчається
і починається біда.
То ж далі плентайся, ковтаючи
тупе «ніколи»… Розглядай
навколо, в піні абрикосовій,
садки в квітневій марноті.

Не кайся в вирі стоголосовім:
зіниці Вічності – пусті…


Фото из Инета
Апрель-2010