Грань i Я чи.. Я?

 Темрява..  Довкола тільки одна темрява.. Така приємна,  неначе ласкає та воркує з тобою,  але щось в ній не так...  Що саме? 
Я сам..  Ось що стало моїм дискомфортом в ній. Таке відчуття, що цього не повинно бути.. Мить...  Щось змінилось.. Але що?...  Тінь...  Вона приближається,  а може і він..  Воно..  Це створіння схоже на людину,  але не видно в ньому ні обличчя,  ні чітких форм тіла.. 
   - Що ти таке?..
   - Я? -  приглушенний,  але ласкавий голос промовив - Я це Ти.  Твої спогади,  твої мрії та твої надії.  Я це ти в минулому,  теперошньому та майбутньому...  Я твоя Душа та Ясний розум... -  з кожним словом форма тіла змінювалася,  ось тільки це була безформленна штука,  і за мить,  це мила дівчина з радістю в цих ясно-синніх очах, ще мить і вона змінилася,  стала взрослішою, вона когось нагадувала,  але кого?  Її рука почала підніматися і зупинилася в декількох сантиметрів від моєї щоки...  Мить..  І це вже не дівчина..  Дитина.. 
 Хлопчисько... Мить і це вже хлопчак,  ще мить і переді мною стоїть статний чоловік.. Ще мить..  І знову безформленна штука..
   - Що зі мною? -  хриплий голос вирвався з моїх легенів.
   - Ти на Грані.  -  усмішка прошелестіла з його сторони.
   - Що це?
   - Це кордон між світами.  Це вибір для всіх,  які блукають.  Твій вибір також настане,  але дай відповідь на декілька питань.
   - Які питання?
   - Ти хочеш вернутися назад,  в свій світ?  Тебе є там те,  що тримає на ній..- голос все більше приглушався,  поки в кінці взагалі не було чути вже.
   - Хм...  Що тримає?. -  а що мене тримає? Батькам вже давно все одно на мене,  ми вже декілька років не спілкуємось,  та,  котру я поважав і любив,  пішла від мене,  не попробувавши розібратися в ситуації...- ніщо мене не тримає там.
   - А ти впевнений? А якже та мила дівчина,  яку зустрів зимою випадково? Невже ти згоден її також покинути?
   - Яка дів... -  питання не вспіло вирватися,  як воно змінило форму і стало дівчиною...  Миле,  але доросле обличчя світилося щиристю та життям,  сіро-блакитні оченнята пристально розглядали мене, каштанове довге волосся колихалось і весь час прикривало обличчя.  Її характер дитячий та манери,  це все смішило мене,  давало сенсу для життя.  Це маленьке сонечко для мене, а може краще
 Чудо...
 Мить... І вона знову стало безформенною штукою..  Видихнув,  невже я цей час не дихав?..
   - Я..  Я хочу вернутися -  хриплий голос виривався не шкодуючи ні про що.
   - Раз так,  то просто проснись
   - А якже інші питання
   - З часом даси на них відповідь,  а зараз ступай -  останні слова вже чув позаді. 
 Я біг по темряві,  не знаючи дороги.  Невже я стою на місці?  Ні,  потрібно повернутися назад.  Впереді стало видно двері,  взявшись за ручку,  повернув її і...  Відкривши очі,  оглянувся,зрозумів одне, що я в своїй  кімнаті. Це все був сон?  Щось мені здається,  що не зовсім..  Глянувши на годинник,   встав і почав збиратися,  раз уже час вставати,  щоб не запізнитися в універ...
Ледь встиг на тролейбус, а то пішки добиратися не дуже хочеться,  але вже через пів годинни я під'їхав до зупинки університету.
 Пара вже почалася,  викладача ще не має,  але й поряд стілець пустує,  невже не прийде.  Хвилина і двері відчиняються, не повертаючи голову я вже знаю хто це.  Запихавшись, тяжко дихаючи,  вона прошла до пустуючого стільця.
   - Привітики - перша привітавшись почала розкладуватись,  дивлячись на неї,  розумію,  що напряженість сходить,  тяжкі думки летять легкою походкою,  життя стає не таким сірим.  І напевно вже не хвилює те,  що тривожило мене постійно. 
 Ця людина,  як полярна зірка,  яка направляє в більш кращі світи, як вітер,  просто здуває погані думки та поганий настрій,  це маленька веселка,  від якої радіють люди.  Вона просто Чудо. 
 Усмішка сама виповзла,  без моєї згоди,  але яка вже різниця.
   - А я сумував за тобою. - дивлячись вже в обличчя,  після фрази,  розрізнив,  як легеньким рум'янцем покрились щічки,  як прошлосся здивування по оченяткам, як усміхнулася розовими губками,  ось ці щирі емоції яких мені не вистачало.
 Що ж сказать,  просто вона маленьке Чудо,  якого мені не вистачало весь час.
   - Я також...