Вспоминая Николая Кондратенко

Сегодня 24 апреля 2019 года современному украинскому поэту, писателю и переводчику Николаю Дмитриевичу Кондратенко исполнилось бы 85 лет.
К сожалению, 3 декабря 2018 года, он не дожил до своего юбилея и умер в городе Одесса, в котором когда то жил великий Пушкин, и переводы которого на украинский язык блестяще выполнил Н. Кондратенко 
Основную краткую биографию Н. Кондратенко, составленную профессором М. И. Шалата я публикую сегодня на украинском языке, вместе со стихами  автора, по-прежнему глубоко уважая и любя Н. Кондратенко  как поэта и как человека.

***
КОНДРАТЕ;НКО Микола Дмитрович (24. 04. 1934, с. Вищий Булатець Лубен. р-ну, нині Полтав. обл.) – письменник, перекладач. Міжнар. літ. премія ім. О. Фадєєва (2007), літ. премія ім. К. Симонова (2009; обидві – РФ), обл. літ.-мист. пре¬мія ім. В. Малика (2010). Чл. НСПУ (1998). Закін. Груз. політех. ін-т (Тбілісі, 1971). Дебютував 1957 у г. «Уфимский железнодорожник». Працював 1956–94 інж. на буд-вах залізниць у РФ, Грузії, Україні. Переклав з рос. мви поему «Руслан і Людмила» О. Пуш¬кіна (Л., 2003), вірш. казку «Про трьох братів-місяців» (Стрий, 2006), повість «Фатіма» К. Хетагурова (Л., 2007). Видав зб. перекладів рос. класиків – «У вирій осінь відліта» (2006), «Дух медовий листя» (2009; обидва – Львів). Здійснив пере¬співи сучас. укр. мовою «Слова о полку Ігоревім» (2005), «Повчання Володимира Мономаха» (2006; обидва – Львів). Автор драми для дітей «Одвічний поєдинок» (Стрий, 2009) та вірш. оповіді «Що в нашого Омелечка» (Л., 2010). Із дружиною Г. Кон¬-дратенко написав роман «Коли були ми молодими» (Стрий, 2012) – про тяжку працю будівельників на теренах колиш. СРСР. У творчості К. відображає особливості нар. життя, порушує морал.-етичні проблеми, стверджує перемогу добра над злом. У доробку – вінок сонетів про Т. Шевченка «Нездоланний», ліричні медитації, літ. легенди та балади, пісні, поеми, загадки, скоромовки. Деякі вірші К. перекладено рос., італ. мовами.
Тв.: Крізь літа. Л., 1992; Чим серце переповнилось. Л., 1994; На гостині у циклопа. Л., 1994; Моєї осені зірки. Л., 1996; Душі осіннє суголосся. Стрий, 2001; Про царівну-берізку. Стрий, 2001; Життя та пригоди Святого Миколая: Поема. Л., 2002; І кожна буквочка хвалилась. Л., 2003; Поля мого ужинок. Стрий, 2004; Про Луку та залізного Вовка. Стрий, 2005; Чоловічі сповіді: Вибране. Л., 2009.
Літ.: Нестерчук М. Осінній вернісаж поета // Дзвін. 1997. № 9; Шалата М. Супроти обставин // ЛУ. 2004, 8 лип.

Професор М. Й. Шалата



***

Микола Кондратенко

Мого життя проходжу поле,
Його початок вдалині.
Немов пожежники на сполох
Біжать від мене світлі дні.
Біжать скоріш весняних вод.
Скільки лишилось? Зна Господь.


***

Болить моє серце
в невимовній тузі,
Покрив мої очі
печалі туман,
Не стало на світі
моєї матусі
Мого найдорожчого
роду нема!

Простіть мені мамо,
моя перепілко,
Для Вас у житті я ,
так мало зробив!
Без вас мені в світі,
і сумно і гірко,
Без Вас я неначе
надламана  гілка,
Від яблуні тої,
що грім обпалив.


***

Дружині

Наші роки не сплять,
безперервний їх ряд.
Що не рік –
як на гору сходження
і вітати я рад –
мені свято із свят –
день серпневий твого
народження.

І молюсь і прошу:
Хай пошле тобі Бог
Літ багато
У щасті здоров’ї.
По стежинах життя
Стільки пройдено вдвох –
Не у розкошах, та
Із любов’ю.

І спасибі тобі,
що би зміг один я? –
За синів, за любов,
За турботу…
Ти опора моя,
Ти і радість моя,
Ти і крила мої
Для польоту

Невеличка така,
Та уміла метка,
Вірна, добра,
Хороша дружина.
Хай ідуть же літа,
Хоч хода в них стрімка –
Ще не близько
Остання вершина!


***

Згасає осінь золота,
У вирій листя відліта,
А вітер часу невгамовний,
Все що згоріло – підміта!

У вирій відлітають дні,
А що ж залишиться мені?
Хіба любов твоя, що світить,
Як зірка в неба глибині.

Ось так і час мій відлетить.
Душа підніметься в блакить.
А що я по собі залишу?
Оце печалить і болить.


***

Днина померкла барвиста,
В ночі закутавшись плащ,
Сну мій, де ж ти забарився,
Все не приходиш хоч плач?

Вік мій мов поїзд шалений,
Мчить – у тупик в нікуди,
Сну мій прийди, до мене,
В казку свою поведи.

Все в цьому світі минає,
Часу несхитний закон,
Чув я, що смерті немає,
Є лиш одвічний сон.


***

Сину Сергію

З травин всміхаються росини,
Вітречко дихає ледь-ледь,
Мчить за машиною машина,
А я люблю велосипед.

В очах синіють дивні далі,
Як скельце – вимита блакить…
Лечу, натискую педалі,
І серце радісно бринить.

А біг машин рясний, шалений,
Несе, для пагінців зиму,
Співа життя, мені зелене,
І я підспівую йому.


***

Сину Євгену

За сірим – день  ясний пливе,
Злітає, ніби з пращі,
Отак людина і живе,
Все сподівається на краще.

Отак за роком рік сплива,
Відходить юність веселкова.
А там й не зчуєшся – жнива,
А за жнивами йде покрова.

За нею і зима готова.


***
Інні Кондратено

Любов – це сонце інше світить.
Вона –
Оаза між пустинь.
Як любиш – все простиш на світі.
А зраду?
Зраду не прости


***

Внуку Дмитрові

Рано вранці, добрі люди,
Стріти день новий встаю,
Хай душа моя побуде,
Серед поля як в раю.

Дивиться трава зелена,
Бачить:мчить дивак оцей,
І любується красою,
Що як свято для очей!

…Повертаюсь до роботи
(Рід наш весь – не гультяї)
Пташки, дроти – ніби ноти,
Мов пісні нові мої!



***

Чи ти здорова, чи жива,
Моя школярко сіроока?
Пройшло відтоді стільки років,
Життя кінчається канва.
І запізнілі ці слова:
Чи ти здорова, чи жива?..
А за вікном дощу потоки
І вітер жалібно співа:
Чи ти здорова. Чи жива?



***

Якби ми здружені були,
Як мати і маленькі діти, -
Жили б ми вільно наче вітер,
І не було б про нас хули,
Що малороси ми хохли.

Коли б всі разом як один,
О мій знедолений народе,
Не плюндрували б край наш орди,
Ми б ворогів усіх – на дим!
Коли всі разом як один.

Єднаймось – в місті і в селі,
І край підніметься з руїни,
І стане рідна Україна,
Усі здолавши бурі злі,
Нам добрим раєм на землі.

1994


***
Рідна хата на вітрах,
Мов підбитий сірий птах,
Виглядала мати сина…
Десь її душа хмарина
У безмежних небесах.

А тепер лиш самота.
Тут росли мої літа.
Звідси йшов у світ незнаний.
Вітер. Тьма та місяць тьмяний,
Теж мов круглий сирота.

1987

***

У Волгограді (де вокзал, на розі)
Із клуночком брила до колії,
Старенька жінка, так на матір схожа,
Я аж затерп, угледівши її.

Взяв клуночок…Ішли… Питав, мов неньку:
«Як вам живеться нині на селі?»
«Хіба живу? Так тлію помаленьку…
Без чоловіка з тих воєнних літ».

Худесенька, ну, - зовсім моя мати
(Яка пішла зі світу в вічний сон).
«Здоров’я вам і трішки щастя в хату...»
Той клуночок заніс я у вагон.

1994


***
Сестрі Євдокії

Давній друже мій годиннику,
Відлічи літа назад,
Поверни хоч на годиноньку
Мій дитинства рідний сад.

Дай побути з татом разом нам
(Він тоді ще був живий):
Розказати нерозказане,
Як в тяжкі роки жили.

Як чужі батьки верталися,
Хоч безногі, та живі!
А матуся… аж хиталася,
Мов тополя в буревій.

Як в голоднім сорок сьомому,
Лиш на висівках жили,
Як ходили за соломою
Серед лютої зими.!

Ще хотів додати трішечки:
«Чесний виріс у вас син…»
Та біжать невпинно стрілочки –
Не вертаються часи!


***

Поету, перекладачу і щирому
моєму земляку Павлові Сало

Тягнусь мов залізяччя до магніту,
До юності пори в своїх піснях.
Мій листопад не теплий та привітний,
Як усміх щирий жінки у літах.

Побудь же мила осінь ще зі мною,
І ясно сонячні даруй ще дні,
Бо скоро північ зла подме зимою,
І стане не до пісні вже мені