Ко мне приходят телеграммы. Из Д. Павлычко

Ко мне приходят телеграммы,
Исполнилось мне двадцать пять.
Лишь ни словечка нет от мамы,
Но мать не будем укорять.

Ведь было до меня четыре
Ребёнка. После - два в судьбе.
Жить четверо осталось в мире,
А трёх забрал Господь к себе.

Не помнит мама точной даты,
Но не ушли из головы,
Когда родился я, лопаты,
Картошка, золото листвы.

Не пролила слезы порочной,
Кусала с болью кулаки,
Была довольно жёсткой почва,
Пелёнки - куртка, две руки.

Лечь на солому помогли мне,
В чужой, нам не знакомый воз,
И он меня под высью синей
Домой с родителями вёз.

И мать отцу тогда сказала:
"Нужна ли эта нам беда?"
...Горчили все мои начала,
Но пролетели те года...

И я решил поздравить маму.
Пусть радует её мой слог!
Послал письмо и телеграмму,
Благодарил за всё, как мог,

За то, что с ней делю удачу:
Коль радость - всю до дна допью,
Коль горе - хоть убей, не плачу,
Досаде слова не даю.

За то, что я не мёрз в морозы,
Шёл в школу- пусть среди панят,
За то, что не упал я с воза
Лет ровно двадцать пять нааад!
1954
* * *
Мені приходять телеграми,
Мені сповнилось двадцять п’ять.
Нічого лиш нема від мами,
Та їй не будем докорять.
До мене четверо вродилось,
Ще й після мене мала двох...
І каже: «Четверо лишилось,
А трьох забрав до себе бог».
Вона не пам’ятає дати,
Лиш пам’ята, що восени
Вродився я, коли копати
Картоплю з батьком йшли вони.
Вона не плакала нітрішки,
Кусала з болю кулаки,
Тверда земля була за ліжко,
Шорсткий киптар — за пелюшки.
Мене поклали на солому
В якийсь чужий багацький віз,
І батько мій мене додому
Разом із матір’ю відвіз.
Тоді вона йому сказала:
«Навіщо нам ще й ця біда?»
...Гіркі були мої начала,
Але промчали ся літа...
Я поздоровив нині маму.
О, скільки буде вдома втіх!
Послав листа і телеграму,
Подякував за все, як міг,
За те, що взяв від неї вдачу:
Як радість — всю до дна доп’ю,
Як горе — хоч убий, не плачу,
Зневірі слова не даю;
За те, що я не мерз в морози,
У школу йшов — хай між панят,
За те, що я не випав з воза
Літ рівно двадцять п’ять назад!
1954