Около ульев на землю лёг-
Лежит и дремлет себе мой дед.
Пчёлы его пересекают лоб-
Пень дуба, спиленного в сто лет.
Пчёлы ползут по впалым щекам,
А он лежит, будто бы неживой.
Глаза подобны чёрным рубцам,
Зашиты ресниц его нитью седой.
Качнул ветерок серебро тополей.
Пусть мёд заберут - неподвижен мой дед.
Привыкнуть желает он к смерти своей,
Как привыкает к славе поэт.
Перевёл с украинского Я
* * *
Біля вуликів на землі
Лежить собі дід мій і куня.
І лазять бджоли по його чолі,
Як по розтрісканім зрізі пня.
І лазять бджоли по запалій щоці,
І він лежить собі, як неживий.
Очі його, немов чорні рубці,
Зашиті сивою ниткою вій.
Не ворухнеться його рука —
Нехай беруть собі карий мед.
Дідусь мій до смерті своєї звика,
Як звикає до слави поет.
1965
Мой дед. Из Дм. Павлычко
© Copyright: Ян Таировский, 2019
Свидетельство о публикации №119041608208
Свидетельство о публикации №119041608208
Рецензии