Iван Вазов. Упертюх

Іван Вазов УПЕРТЮХ

Поїзд щойно зупинився при станції й готувався незабаром вирушити. Тут він стояв всього лише дві хвилини – це був час, достатній для того, щоб передати пошту. Рідко коли на цій заглухлій станції хтось входив чи виходив.
Сьогодні, як ніколи, перед станцією юрмилася досить велика купа селян і селянок – вони жваво гомоніли, прощалися з хлопцями в шапках, прикрашених червоними квітками й самшитовими гілочками. То були вояки в запасі з ближнього села К., яких везли на збори; зборам належало тривати не більше, ніж три тижні, проте якась брехлива поголоска про близьку війну сполохала була селян і вони проводжали хлопців так, ніби розставалися надовго, а може й назавжди. Скоро проводжальники скупчилися перед великим старим вагоном третього класу, причепленим спереду, майже до самого локомотиву. Таке першенство цих бідолашних вагонів пояснювалось досить зловісними мотивами: у разі трощі поїзда передні вагони завжди мають перевагу обернутися на друзки разом зі своїми пасажирами й тим самим пом’якшити руйнівний удар для наступних вагонів, в яких місця коштували дорожче. Щойно поїзд сколихнувся й повільно рушив, якась гарненька дівчина спритно скочила на сходинки й простягла квітку високому синьоокому солдату, який до пояса перехилився з вікна й прийняв квітку, стиснувши до болю пальці дівчини.
Потяг рушив, і обидвоє молодих не встигли – чи то не здогадалися – бодай одним словом обмінятися. Дівчина, задихана й розчервоніла, наче півонія, не відводила очей від вагонного віконця, що все більше й більше віддалялося і в якому можна було розгледіти нерухому постать з непокритою головою.
Невдовзі після цього поїзд зник за голим пагорбом. Сонце тремтіло над чорною горою, наче розтоплений золотий клубок, і незабаром сховалось за нею в суцільному вогняному морі. Швидко сутеніло. Поїзд, нарощуючи швидкість, мчав пустим і темним полем. На вагонній стелі засвітилася лампа. Хлопці порозв’язували свої торби, повитягали хто що мав і стали вечеряти. Несподівано машина оглушливо просигналила, й затим поїзд зупинився.
– Що сталося? Це вже станція? – питали одне одного хлопці, вдивляючись у темний степ.
Але навколо не було видно нічого. Состав зупинився посеред поля, очевидно, щось там перешкоджало рухові.
– Червоний ліхтар! – озвався хтось.
Дійсно, на найближчому залізничному посту запалили червоний ліхтар – ознаку того, що дорогу закрито. Скоро з’ясувалося, що найближчий міст зруйнований і поїзд стоятиме тут аж до рання, поки його не
відновлять.
– Охочі можуть вийти! – сказав кондуктор, відчиняючи  двері.
Умить солдати висипали в темряву, на чисте повітря. Так само вчинили й пасажири з інших вагонів. Проте вони сприйняли цю пригоду не надто спокійно й покірливо.
– Це неподобство, – кричали пани з другого класу.
– Чи ж вони були сліпі й не могли передніше полагодити міст? Тепер мусимо стирчати цілу ніч у полі! – ремствував перший клас. 
Натомість хлопці більш холоднокровно відреагували на цю пригоду – вона лишень здивувала їх, проте не розсердила. Вони вже відчували себе солдатами, для яких покірливість і стриманість – перший і головний обов’язок.
– Гайда, полежимо на травичці, – залунали голоси.
– Пани хай сплять у вагоні, не дай боже, попростудяться, – сміявся хтось.
– А ми на траві, під синім небом!
Ніхто не захотів лишатися у вагоні. І коли пани зачиняли вікна, щоб їх не сягнула нічна прохолода, вояки порозлягалися на м’яку травичку в полі під розсипаними по всьому небу мерехтливими, наче алмазний пісок, зірками; їхні думки, були зосереджені  на невидимому звідси селі, де рідні душі думали про них і зітхали.
Розмови лежачи потроху згасали. Шалене хвилювання цього дня, сповнене прощань і розлук з усім милим і дорогим серцю, а ще й заворожлива прохолода нічного зефіру скоро склепили повіки стомленим хлопцям. За годину вже було чутно лише рівномірне й дуже дихання двадцяти здорових грудей.
Лише один з хлопців не міг заснути. Це був Младен Райчев, юнак, якому – ми бачили – дівчина подала квітку. Образ дівчини майорів йому перед очима й не виходив з голови. Він бачив її такою, якою вона була в ту останню мить, перед тим, як поїзд рушив: зі схвильованим обличчям, засапана від бігу, з чорними, вогняними й сполоханими очима, зволоженими від сердечного збентеження, з червоними, наче коралі, губами, на яких застигли якісь прощальні слова, солодкі й невисказані; рука його й дотепер горіла від дотику її пальців, і він міцно й дужо стискав квітку. Душа його тьохкала від таємного й мученицького жадання, схожого на невтоленну спрагу, на настійну потребу побачити її, сказати щось – він і сам не знав що – важливе й невизначене, що каменем стискало йому груди. Младену здавалося, що його душа лишилася там, на станції і що той, сущий, Младен лишився там, а тут – якийсь інший, несправжній.
Страждання його посилювалося тим, що за останні кілька днів вони з Цанкою майже не зустрічалися, він бачив її лише в час прощання, лише одну мить… Вони не встигли перемовитися й словом. А мали так багато сказати одне одному перед розлукою. Цанка промайнула і щезла наче сон. Так, наче сон наяву. Очевидно вона, бідолашна, крадькома прибігла з дому проводити його й мало не спізнилася; по її очах він бачив, як завмирало її серце від муки й нетерпіння! І саме він, він був причиною того, що її не відпускали проститися з ним. Вчора він пішов до її батька, чорбаджі (1) Мильо Каражелева, бундючного, гнівливого й злосливого селянина, проте інколи й приязного, і застав його, коли той проводжав гостей.
– Бай Мильо, – сказав Младен, – завтра я вирушаю з нашими військовими у запасі; прийшов попрощатися з тобою, як зі старшим, і попросити благословення…
Мильо чорбаджі здивувався. Довгі роки він мав ненависть до покійного Младенового батька, колишнього бунтівника. Таким він і лишався до кінця свого життя – людиною напрочуд упертоюю, з непохитним норовом. Мильо називав його презирливо «бунтар» і через це не міг терпіти й Младена, який успадкував від батька зухвалість, вперту вдачу й ненависть до багатіїв... З якого дива тепер надумав прийти прощатися й просити в нього благословення?
– Йдеш служити, га? В добрий час, хай там з тебе люди вийдуть; народив вас, сучих синів, покійний Райчо, царство йому небесне, – буркнув Мильо.
– Бай Мильо, про батька зле не говори... Досить того, що ти гриз його за життя! – сказав Младен тремтючим голосом. 
– Е, чого ти хочеш, юначе? Якщо йдеш, то й згинь якнайскорше! – вигукнув Мильо, метнувши повний ненависті погляд на юнака.
Младен не змигнув. Грубощі чорбаджі – мов об скалу – розбилися об упертість хлопця. Він сказав рішучо:
– Згину, не переймайся, але перед тим, як згинути, хочу сказати тобі два слова й ти мусиш їх гарненько запам’ятати.
– Давай кажи.
– Якщо вернуся зі служби, якщо вернуся живий…
– Е, а як не вернешся живий? Тож-бо й порадіємо в нашому кутку! – грубо перервав його Мильо.
– Якщо вернусь живий, зашлю сватів за Цанкою.... До тої пори нікому її не віддавай.
Почувши таке зухвальство, Мильо втупив очі у хлопця, щоб пересвідчитися,  чи той, бува, не глузує; проте в Младеновому погляді не було сміху, а сама лише рішучість. Тоді Мильова лють перейшла у презирство.
– Ах ти, песий сину, ти хочеш чужої дочки, а чи тебе хочуть, вошивий жебраче! Гляньте на такого: його женуть з села, а він питає, де попова хата!…
– Ми з Цанкою любимося, Цанка хоче піти за мене, – промовив схвильований Младен і опустив очі долу.
Чорбаджі Мильо замість відповісти, що було сили розсміявся йому в обличчя, сунув руки у кишені й пішов собі.
– Нікому не віддавай Цанку, чуєш? – задихано вигукнув Младен і зблід від люті. – Інакше спопелю тебе дотла!
І хлопак пішов геть, проте ясно чув за собою несамовиту лайку чорбаджі Мильо:
– Розбійник, клятий син! Від бунтаря звісно ж хто народиться. Такий же, як і батько, заколотник!
Всі ці картинки промайнули в голові Младена, й жорстока злоба скипіла в його грудях.
– Хай тільки віддасть її комусь іншому! Уб’ю його, уб’ю й себе! – промимрив він...
Але скоро в думках йому спливла інша, ніжніша й заспокійливіша картина. Він побачив село, що спало під зоряним небом. Річка дзюркотить попід тином круг  Мильового двору, під навислим гіллям старої верби; край берега дрімають гуски; все тихо у дворі; лишень шумить груша й шепочеться квасолеве бадилля; тут недалечко й сарай, де стоїть ткацький станок, – тут постелила собі постіль Цанка. О цю пору всі хатні сплять, але Цанка не спить, не спить його голубка – і він зітхає, і він думає про неї… Як би вона зраділа, почувши його голос, що тихенько кличе її, промовляючи в пітьмі її ім’я; якби ж то побачитися з ним, залишитися наодинці й переговорити солодко-солодко про все, що мали на душі перед розлукою… і ще стільки радості! Вона вислизнула б з постелі, мов змія, що ніхто б і не помітив…
І раптом йому спала думка: чи не піти зараз побачитися з нею? До світанку є ще шість-сім годин – цього часу достатньо дістатися милої, хай хоч би вона була на краю світу, не те що у селі до якого можна було добутися за годину!  Не вагаючись, Младен наважується. Тепер ніщо не могло б його зупинити: хай хоч вогняна річка перед ним лягла б – перейшов би; хай би на фортецю перетворився тин Мильо, пройшов би крізь нього… Зорі мовчазно тремтіли на глибокому лазуровому небі. Повна тиша панувала довкруж. І порушувало її тільки юнацьке хропіння кількох глибоко заснулих хлопців. Младен обережно встав і поспіхом попрямував вздовж залізниці. Скоро його вкрив присмерк літньої ночі.
Перейшло за північ, коли, схвильований солодкою зустріччю, Младен вийшов з села й попрямував до станції, щоб звідти йти вздовж залізниці. Ніхто його не виявив, нікого він не стрів. Село було мертве й порожнє, і це було йому на руку: він хотів зберегти таємницю свого повернення в село, як і причину, яка спонукала його до тої вилазки. Він розумів, що порушив солдатську дисципліну, проте йому несила було втриматися від такого безрозсудного вчинку.
Він поспішав, не відчуваючи часу й боячись запізнитись до ранішньої перевірки, тому свідомо прискорював ходу… Вітер дужчав, глухо шумів між тинами й горіховим гіллям. Вийшовши в поле, Младен раптом побачив зліва яскраве світло. Він приглядівся: далеко в полі, охоплені полум’ям, горіли хрестці; вітер розносив полум’я, й воно перекидалося на нові снопи й копни, утворюючи одну звивисту полум’яну ріку. Все довкола було осяяно світлою загравою, пожежа перекидалася на великий ожеред зі снопами, й високий вогненний стовп охоплював повітря, розбиваючись на буйні язики від ростучого вітру… Раптом Младен почув людські кроки поблизу, він сторожко глянув і побачив проти себе дві постаті: то були два його односельці; він спритно сіпнувся й нахильцем пройшов, щоб сховатися в кущах, упевнений, що селяни його не впізнали. Заспокоївшись такою думкою, Младен пройшов ще трохи, проте знову зупинився глянути на пожежу.  Це видиво відгукнулося в ньому глибоким жалем. Скільки тут гинуло людської муки, за кілька хвилин оберталося на попіл багатство, створене трудом природи й людини, і жодна сила була не в змозі висмикнути з обіймів зажерливої ненаситної вогняної стихії цей сухий і легкозаймистий матеріал. В цьому пожарищі, що здійнялося через якогось злого лиходія, Младен відчув погане віщування. Він продовжив свій шлях, і ще довго за ним слідували зловісні відблиски. Він відчув полегшення, коли один з пагорбів зовсім закрив від його очей заграву від пожежі. Коли Младен прийшов до товаришів, він застав їх в такому ж глибокому сні. Він простягся на землі й, вкрай стомлений, відразу заснув.
А тимчасом зоря розкидувала перші світлі промені по стихлому й блідому небі.
Коли зійшло сонце, поїзд пройшов по відремонтованому мосту й після обіду солдати дісталися місця призначення.
Наступного дня Младена покликали до офіцера. Це здивувало його. Проте подив Младена змінився на спантеличення, коли він, зайшовши до начальника, побачив Цанкиного батька, чорбаджі Мильо. Младен зблід.
– Невже він все знає? – подумав він. – Ні, ніхто не знає… Мабуть, прийшов скаржитися на нашу із ним сварку… нічого, обійдеться.
Обличчя офіцера було суворе, а у чорбаджі Мильо – перекошене люттю.
Младен стояв наввипинки перед командиром, наче статуя.
— Младен Райчев, коли вчора уночі потяг стояв перед зруйнованим мостом, ти ходив кудись? – спитав його офіцер.
Почувши це питання, Младен зрозумів, що про його нічну витівку відомо, – очевидно, його впізнали односельці, що він їх зустрів був уночі. Младен вирішив не відпиратися, розповісти про свою пригоду й чесно відбути покарання. В одному тільки не міг би признатися: в тому, що бачився з Цанкою! Ні, він нізащо у світі не осоромить дівчину… Помре – а тільки не скаже. Вирішивши так, Младен вже не відступиться. Його впертість перетворилася на залізну волю. Младен належав до тих стійких селян, обдарованих твердим і непокитним характером, які в останній війні, в госпіталях, під ножем хірурга вражали своїм надлюдським терпінням і мужністю.
На запитання начальника Младен прямо відповів, що дійсно ходив вночі у село.
– Що ти там робив?
Младен мовчав.
– Брешеш, ти не в село ходив, а на мою ниву приходив! – сердито озвався Мильо.
Младен був украй подивований. Виходить, його зустріч з Цанкою залишилася втаємниченою. Це його порадувало. Тоді чому так гнівається Мильо і що він хоче цим сказати? Младен нічого не розумів.
– Навіщо ти ходив на ниви чорбаджі Мильо? – спитав офіцер, який не вважав за потрібне питати про те, що той робив у селі, бо був упевнений, що Младен в селі таки не був.
Тільки тепер Младен збагнув, що підпалені копи належали Мильо і він звинувачує його в підпалі – в цьому страшному злочині! Ця думка страшенно обурила його, й він відповів:
– Я ходив у село, а про ниви чорбаджі Мильо не знав і навіть не ступав туди ногою.
Він знову згадав про двох односельців: так, то вони його оббрехали!
Офіцер насупився.
— Ти вчора загрожував його милості? — спитав він, показуючи на Цанкового батька. Младен розгублено подивився на нього.
— Чого очі вирячив? — втрутився Мильо. — Спитай, спитай його, ваше світлість, чи не загрожував він спалити мене на попіл?
— Відповідай, — наказав офіцер.
— Так, казав.
Така  відвертість і прямота подивували офіцера й сподобались йому. Але, на жаль, все говорило проти хлопця. У офіцера не лишалося й тіні сумніву, що винуватець підпалу – Младен.
— Відведи його на гауптвахту, — наказав він вістовому.
Коли Младена вивели, офіцер обернувся до Мильо:
– Дивно, цей хлопак зовсім не скидається на підпалювача...
—  Весь світ спалив би, ваша світлість, хіба він перед тобою не сповідався як перед духівником? Від батька-заколотника якого сина ждати? – жваво перебив його Мильо.
Офіцер строго глянув на нього і вийшов.
*
Виходячи з гуманних міркувань, злочинця передали до цивільного карного суду.
Ніколи ще судилище подібного роду не було таким ясним, не розглядалось шановними суддями так швидко й не було вирішено з чистою совістю. Докази винуватості Младена були такі ясні й непохитні, що навіть захисник – попри трикратне зречення Младена –  вважав його винним і обмежився тим, що попросив для підсудного не апеляції, а пом’якшення покарання… Засудили Младена на три роки тюрми.
Младен вже п’ять місяців відсидів за ґратами.
Одного дня молодий в;язень, побачивши, що вслід за старшим в камеру до нього зайшов батько Цанки, дивом здивувався
– Младенчо, – сказав схвильований Мильо, – не тривожся, тебе зараз випустять, тому що твоєї вини немає, синку… Клятий Станой – то він підпалив мої копи, він сам мені про це сказав. Виходь на волю! Ти вільний!
Младен здивовано глянув на нього. Старший підтвердив слова Мильо. Він мав доручення від голови окружного суду звільнити його.
– Чи ти прощаєш мені синку, що я тебе звинуватив? Я прошу у тебе прощення! – сказав Мильо мирним і майже заплаканим голосом. – Чом ти, синку, не розказав на суді, як все було, щоб урозумити нас? Чорт забирай, що ми наробили!
– Чи не казав я тобі, бай Мильо, що й не ступав ногою на твою ниву?
– Тепер вірю... але чому, як тебе питали в суді, не сказав, де ти був, хто тебе бачив у селі?
Младен подумав, почервонів і сказав:
– Чому не розказав? Через Цанку!
– Як через Цанку?
– Я ходив прощатися з Цанкою, й ми дали одне одному клятву, що поберемося… Чи ж міг я назвати ім’я Цанки,  осоромити її?
Він глянув в очі Мильо; проте замість побачити в них лайку помітив зовсім інший вираз.
– Гай, синку, – сказав він наостанок, – то ви насправді так любитеся з нашою Цаною? Зрозуміло, чому вона сама не своя ходить... А мені невтямки... Гей, цілуй руку, віддам я її тобі, хай буде по-вашому.
– Добре чиниш, інакше я б забрав її приступом, по-вояцьки, – сказав Младен, цілуючи йому руку.
Мильо глянув йому в вічі:
– А чи підпалив би ти мене, коли б я віддав її іншому?
– Гай, гай, бай Мильо, ти мене знаєш...
– Тестем називай мене відтак, не плутайся, баламуте! – суворо сказав усміхнений Мильо, виводячи його з воріт тюрми.
З волі зраділого чорбаджі Мильо сватання Младена з Цанкою відбулося того ж таки вечора, а за тиждень справили весілля. Одночасно з весільним бубном по селі рознеслася чутка про оголошення Сербсько-болгарської війни.
Наступного дня Младен відбув на поле бою.
Ні умовляння, ні мольби, ані плачі безпорадної молодої нареченої не могли утримати його... Навіть начальство погодилося дати йому тижневу відстрочку, а він наполягав.
– Тепер для мене і сім’я, і дружина, і бог, і радість — то є вітчизна… І поки її топче ворожий чобіт…
І пішов – від одного весілля до іншого – кривавого.
І не вернувся: молода наречена ще й фату зняти не встигла, а він уже голову поклав на царибродських висотах.
У Цанки народився син від нього. Синьооке, гарненьке янголя, кричить – на небі чутно, а вперте, як диявол.
Дід частенько, підкидаючи його на руках і цілуючи йому пухкі щічки, казав:
– В батька! Чистий бунтар, бунтар і упертюх!

1 Чорбаджі – хазяїн, господар
 
(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов БИКОГЛАВ

Влакът тощу-що бе спрял при станцията и вече се готвеше да тръгне. Защото тука той се бави само две минути – колкото пощата да се предаде. Рядко бива вагон да пусне или приеме пътник на тая заглъхнала станция.
Но днес, като никой път, доста големичък куп селяни и селянки се валяха пред зданието на станцията, гълчаха живо, прощаваха се с други, които имаха китки и чемширови клончета на шапките си. Това бяха запасни солдати от ближното село К., които се викаха на обучение; то щеше да трае не повече от три недели, но един лъжлив слух за някаква близка война беше смутил селяните и те изпращаха момчетата, като че нямаше за дълго или никога да ги видят. Скоро изпращачите се натрупаха пред един стар дълъг вагон, трета класа, прикачен напред, почти до самия локомотив. Това първенство, отдавано на тия сиромашки вагони, се дължи на твърде зловещи съображения: в случай на злощастие, предните кола винаги имат привилегия да се преобръщат на трески заедно с човешките същества, които са в тях; и с това често се спасяват от гибелния пръв удар подирните коли, за които се плаща по-скъпо.
В последния миг, в мига, когато влакът се затресе и бавно тръгна, една хубавелка мома чевръсто скокна на стъпалото и простря китка към един висок, синеок солдатин, който до половина се приведе из прозореца, та пое китката, като стисна до счупване пръстите на девойката.
Тренът тръгна и двамата млади не успяха или се не сетиха нито една дума да си кажат.
Девойката, запъхтяна и почервеняла като божур, не сваляше очи от същото прозорче на вагона, което се повече и повече се отдалечаваше и из което една глава без шапка още стоеше неподвижна.
Не подир дълго време влакът възви зад една гола височина. Слънцето притрепера като разтопено златно кълбо над черното бърдо и потъна зад него в едно огнено море. Мръкваше бързо. Влакът следваше да лети с растяща бързина из пустото и затъмняло поле. Светна и кандилото от покрива на вагона. Момчетата заразвързваха торбите си, за да извадят каквото имаха за похапване, да вечерят. Ненадейно машината изсвири заглушително и след това влакът спря.
– Какво е това ? Станцията ли е ? – питаха се момчетата, като се взираха в тъмния кър.
Но нищо подобно не се виждаше.
Железницата бе спряла насред полето; явно бе, че някакво препятствие стоеше на пътя.
– Червен фенер има! – обади се един.
Действително от следващия кантон бяха запалили червен фенер – условен знак за непроходимостта на пътя. Скоро разбраха, че ближното мостче се е продънило и че влакът ще чака до сутринта, доде се свърши поправката.
– Които желят, могат да слязат! – прозвуча гласът на кондуктора, който отваряше вратите.
В един миг солдатите се найдоха долу в мърчината, на чист въздух. Същото сториха и пътниците от другите вагони. Но те не приеха спокойно и безответно неприятната случка.
– Това е безобразие – викаха едни господа от втора класа.
– Слепи ли са били по-рано да поправят моста, а не да плуем цяла нощ на къра! – гърмеше първата класа.
Запасните обаче погледнаха по-хладнокръвно на произшествието, то ги само поочуди, но никого не разсърди. У тях се събуди солдатинът, на когото покорството и безропотната търпеливост са първите обязаности.
– Чувайте, хай да лежим на тревата – извикаха неколцина.
– Болярите нека спят във вагона, за да не настинат – смееше се друг.
– На тревата, под синето небе!
И никой не щя да остане във вагона. И когато «болярите» дигаха стъклата на прозорците, за да ги не досяга нощната хладовина, войниците се натъркалваха по меката тревица на полето, с очи обърнати към треперливите звезди, които засипваха като елмазен пясък цялото небе, и с мисли, устремени към невидимото село, дето за тях други души сега мислеха и въздишаха.
Разговорите лежишката полека-лека загасваха. Съкрушителните вълнения на тоя ден на прощаване и раздяла с всичко мило и драго, каквото имаха на света, и обайната прохлада на нощния зефир скоро склопиха клепачите на морните момчета. След един час вече се чуваха само силните и равномерни дъхания из двайсетина здрави гърди.
Само един от тях стоеше още буден. Той беше Младен Райчев, юнакът, комуто видяхме, че девойката подава китка. Образът на момата не се махваше от очите му, не излазяше из ума му. Той я гледаше се такава, каквато му се представи в последния миг, преди тръгването на влака: с лице пламнало, запъхтяно от тичане, с черни, огнени и уплашени очи, овлажнели от сърдечно смущение, с алени като мерджан устни, на които се бяха спрели някакви думи прощални, сладки и неизречени; ръката му и сега гореше от стискането на пръстите й и той стискаше силно и жестоко китката. Душата му трепереше от едно тайно и мъчително усещане, прилично на жажда неутолена, на някаква потребност да види някого тука, да каже нещо някому, нещо безименно и неопределено, но което като камък задавяше гърдите му. Струваше му се, че сърцето и душата му останаха там, на станцията, и че истинският Младен остана там, а тоз е друг, лъжлив.
Мъчението му произлизаше и от това, че през последните няколко дни той не беше виждал Цанка, той я видя само в часа на тръгването си, за един миг само... Той не успя нито една дума да й каже, нито да чуе от нея. А имаха толкова неща да си кажат и изговорят преди раздялата. Тя му се мярна и изчезна като един сън. Да, истински сън наяве. Явно е, че тя, горката, бе се отскубнала крадишком да дойде да го изпрати и едвам свари; и когато нему се изгледаха очите за нея, нейното сърце също е премирало от мъка и нетърпение! И той сам, сам беше причината, дето са я задържали. Вчера той отиде при баща й, Миля Каражелев, чорбаджията, надут, гневлив и злорек селянин, но на часове с добро сърце, и го завари току-що изпращаше гости.
– Бай Мильо – каза Младен, – аз утре тръгвам с нашите запасни войници; дойдох да ти кажа прощавай като на по-стар и да ти искам благословията…
Милю чорбаджи се слиса. Дълги години той бе имал умраза с покойния Младенов баща, някогашен бунтовник – и такъв останал и докрай – човек с рядко упорита глава и непреклонен нрав. Милю го наричаше презрително «комита» и покрай него не можеше да гледа и Младена, наследил с юначеството и бикоглавския характер на баща си и умразата му против чорбаджията... Отде доде той сега да иде да се прощава с него и да му иска благословията?
– Ще идеш, а? Хай на добър час, дано там те направят човек; покойният Райчо ви народи кучешки синове, бог да го прости – каза Милю.
– Бай Мильо, за тате лошо да не хортуваш... Стига му гриза костите приживе! – каза Младен с разтреперан глас.
– Е, какво искаш, бе чоджум? Ако отиваш, пръждосвай се по-скоро! – извика Милю, като устрели с ненавистен поглед момъка.
Младен не мигна. Грубостта на чорбаджията намери скала в неговата упоритост. Той каза решително:
– Аз ще се пръждосам, но преди да се пръждосам, искам да ти кажа две думи и тия думи хубаво да ги запомниш.
– Казвай да видим.
– Като се върна от службата, ако се върна жив…
– Е, ако се не върнеш жив? Ще стане кокоша жалба в махалата ни! – пресече го грубо Милю.
– Като се върна жив, аз ще ти искам Цанка... Дотогава да я не даваш другиму.
Като чу тая дързост, Милю втренчи очи в момъка, за да го види не гаври ли се с него; но в Младеновия поглед не се четеше смях, а една смела решителност. Тогава Милювата ярост избухна в презрение.
– А бе, пъси сине, ти искаш чуждите дъщери, ами тебе кой те иска, просек въшкави! Я го виж, те го пъдят от селото, той пита за поповата къща!…
– Мене ме иска Цанка, ние се любим – издума развълнуван Младен и свали надолу очи.
Чорбаджи Милю вместо отговор викна, та се изсмя колкото му глас държеше, мушна ръцете си в джебовете на потурите и се запъти нататък.
– Цанка да държиш, чуваш ли? – извика Младен със задъхан глас и прибледнял от ярост. – Ще те направя на прах и пепел!
И момъкът си тръгна, но той чуваше ясно зад себе си гръмогласните псувни на Миля чорбаджи:
– Хайдутин с хайдутин, проклетият син! От комита баща какво искаш да излезе? Пак комита!
Всичките тия неща минаха през ума на Младена и жестока злоба кипна в гърдите му.
– Аз ще го убия, ако я даде другиму, па и нея, и мене си! – избъбра той.. .
Но скоро мислите му се пренесоха на друга, по-нежна и успокоителна картина. Видя селото. Цяло спи то сега под звездното небе; рекичката ручи край високото плетище на Милювия двор, под увисналите клони на старите върби; край водата гъски дремят; всичко е тихо в двора; крушата само шумоли и фасулевите вейки шъпнат; до тях е сайвантът, дето стои станът; там си постила и спи Цанка. Сега всички къщни спят, но Цанка е будна, буден е неговият гълъб и мисли и той, и въздиша и той. . . Как ли се би зарадвала тя, ако чуеше гласа му, че я вика тихо, че й съсне в мрака; ако би го видяла пак и би останали сами и би си изприказвали сладко-сладко всичко, каквото имаха на душите си преди раздялата... и още колко радости! Тя би се измъкнала като змия от леглото си, без някой да сети... Тутакси една мисъл му дойде: дали не е възможно да иде да я види ? До съмване има още шест-седем часа, време достатъчно за едно любовно свиждане на край света, а не на един час разстояние! В един миг той зема решението си. Сега вече нищо не би го спряло: огнена река да му се изпречеше, щеше да я мине; в крепост да се превърнеше плетът на Миля, щеше да влезе. . . Звездите мълчаливо трептяха на дълбокото лазурно небе. Пълна тишина царуваше наоколо. Нарушаваха я само няколко юнашки хъркания на дълбоко заспалите момци. Младен стана предпазливо и се запъти бързишката през полето надлъж по желязната линия. Скоро изчезна в полумрака на лятната нощ.
Полунощ минаваше, когато цял разтреперан от сладката среща Младен излизаше из селото, за да иде до станцията и оттам да фане по железния път. Дотука той от никого не бе виден, ни срещнат. Селото беше мъртво и пусто и това го благодареше; той желаеше да остане тайна неговото скришно ходене в село, както и причината му. Усещаше сега, че е престъпил солдашката дисциплина, че постъпката му е лудешка, но че е извън силите му да се въздържи от нея. Той бързаше, той не знаеше часа, страхуваше се да не би зората да го превари и той ускоряваше хода си... Вятърът се беше поусилил и глухо фучеше между плетищата и клоните на орехите. Когато Младен се намери на къра вече, една силна светлина блесна отляво. Той погледна: далеко в нивята жълти пламъци изскачаха из кръстците; вятърът развяваше пламъците и те префащаха нови снопове и кръстци и образуваха една пречупена пламенна река. Цялата околност светеше, пожарът се предаде и на една голяма купня със снопи и висок огнен стълб зализа въздуха, развяван на буйни езици от нарасналия вятър... В тоя миг Младен чу човешки стъпки наблизо, той погледна стреснато и видя две човешки фигури насреща си: то бяха на двама селяни от селото му; той чевръсто се дръпна и мина приведен зад едни храсти, уверен, че го не познаха отминалите селяни. Като се успокои с тая мисъл, Младен повървя малко, но пак се спря да види пожара. Той се изпълни от жалост пред тая картина. Тук загинваше безконечно количество човешка мъка, обръщаше се на пепел в няколко минути цяло богатство, създадено от труда на природата и на човека и никоя сила не беше в състояние да изтръгне из обятията на алчната стихия тоя сух и леснозапалим материал. Тоя пожар, причинен навярно от злосторник, се показа като едно лошо предзнаменование на Младена. Той продължи пътя си и дълго време още зловещото осветление го следеше. Той усети облекчение, когато една рътлина закри от погледа му съвсем зората от пожара. Когато пристигна при другарите си, той ги завари пак заспали дълбоко. Той се дръпна при тях сломен и заспа.
В това време зората фърляше първите си белизнави шипове по утихналото и забледняло небе.
По изгрев слънце влакът мина по направения мост и по обяд пусна войниците в града, който гонеха.
На другия ден надвечер повикаха Младена при офицерина му. Той се доста очуди от това повикване. Но очудването му се промени на смайване, когато влезе при началника си: там видя Цанкиния баща, Миля чорбаджи.
Той прибледня.
– Дали не са ме усетили? – помисли си той. – Не, никой не знае... Милю е дошъл да се плаче за думите, дето му хортувах... няма нищо страшно.
Лицето на офицерина беше строго. Милювото беше изкривено от ярост.
Младен се изправи неподвижен като статуя.
– Младен Райчов, когато нощес останахте при разваления мост, ти става ли да ходиш другаде някъде? – попита го офицеринът.
По това питане Младен разбра, че ходенето му в селото е станало известно; вероятно познали са го селяните, които го срещнаха нощес, и са го обадили. Той реши да не лъже, да изповяда престъплението си и храбро да изтегли наказанието си. Но само едно няма да каже: няма да обади за срещата си с Цанка! Не, той няма да срами момичето за нищо на света... Може да умре, но няма да каже. Решил това веднаж, той няма вече да отстъпи. Упорството му се преобърна в желязна воля. Младен беше един от ония корави наши селяни, надарени с твърд и непоклатим характер, които в последната война, в болниците, очудваха със свърхчовешко търпение и невъзмутимост, подложени под хирургическите инструменти.
На началниковото питане Младен отговори право, че е ставал и ходил до селото.
– Какво чини в село?
Младен мълчеше.
– Лъжеш, до село не си ходил, ами до нивите ми само! – извика Милю сърдито.
Младен падна в друга изненада. Значи срещата му с Цанка е останала тайна. Това го зарадва. Но защо тогава тоя гняв от Миля и какво иска да каже той? Той не разбираше.
– Защо си ходил на Милювата нива? – попита офицеринът, който не счете вече за нужно да го пита какво е правил в селото, понеже беше напълно убеден, че в селото не е ходил.
Сега чак Младен сети всичко: запалените кръстци са били Милювите и Милю него набежда в пожара, в такова страшно престъпление! Той се възмути при тая мисъл и отговори:
– Аз до село ходих само и никакви Милюви ниви не знам, нито съм дирил.
Нему му пак дойде на ума за двамата селяни; да, те са го наклопали!
Офицеринът се навъси.
– Какво си се заканвал завчера на негова милост? – попита той, като посочи Цанкиния баща.
Младен погледна смаяно.
– Какво се пулиш? – обади се Милю. – Питай го, питай, ваше благородие, не рече ли ми, че ще ме направи на прах и пепел?
– Отговаряй – каза офицеринът.
– Казах.
Тая прямота и откровеност позачудиха офицерина и му се харесаха. Младен спечели в симпатията му; но за жалост всичките обстоятелства говореха против него. За офицерина не оставаше ни сянка съмнение, че пред себе си вижда същия виновник на пожара.
– Отведи тогова на гауптвахта – заповяда той на вестовоя.
Когато изведоха Младена, офицеринът се обърна към Миля:
– Чудно, как това момче по вид и по характер не изглежда да…
– Цял палисвят, ваше благородие, нали ти се изповяда като пред духовник? От комита баща какъв син искаш? – пресече му живо думата Милю.
Офицеринът го изгледа строго и излезе.
*
По човеколюбиви съображения престъпникът беше предаден на гражданското углавно съдилище.
Никога съдба от подобен характер не стоеше по-ясна, не се гледа по-бързо и не се реши с по-чиста съвест от почтените съдии. Доказателствата за виновността на Младена бяха така ясни и необорими, щото сам защитникът, въпреки упоритото отказване на Младена, го счете за крив и се ограничи да иска за подсъдимия не оневинение, а по-слабо наказание... Осъдиха Младена на три години затвор.
Младен чезнеше вече пет месеца в затвора.
Един ден младият затворник се смая, когато видя, че подир старшия влезе в тъмницата му и Цанкиният баща.
– Младенчо – каза Милю запъхтян, – не грижи се веке, тебе те пускат, защото нищо не си бил крив, чедо... Станое, проклетникът, бил запалил кръстците ми, той сам си изказа. Хай да излазяш!
Младен погледна очуден. Старшият му потвърди същото. Той имал заповед от председателя на окръжния съд да го освободи.
– Прощаваш ли ме, синко, че аз те набедих? Аз ти искам прошка! – каза Милю с мирен и почти плачевен глас. – Защо не ни разправи, бе синко, тогава по-добре, да ни вразумиш? Тюх бре, какво направихме!
– Не казах ли ви, бай Мильо, че нито бях помирисал твоята нива?
– Сега вярвам... ами като те питаха в съдилището, защо не отговори дека си бил, кой те е видял в село?
Младен помисли, зачерви се, па каза:
– Защо не отговорих? За Цанка!
– Как за Цанка?
– Аз ходих да се прощавам с Цанка и си давахме клетва, че ще се земем... Можех ли да спомена аз името на Цанка, да го почерня?
Па погледна Миля в очите; но вместо сръдня той забеляза в тях друго изражение.
– Бе чоджум – каза му най-после, – та вие наздраво ли се любите с наша Цана? Затова се е тя такава опуйчила оттогава... Невидяло се макар... Хай цалувай ръка, та да ти я дам, да патаса светът.
– Добре правиш, че инак щях да я зема с юруш, по войнишки – каза Младен, като му цалува ръка.
Милю го погледна в очите:
– Ами щеше ли да ме запалиш, ако я бях дал другиму?
– Хай, хай, ти ме знаеш, бай Милю…
– Дядо, дядо казвай отсега нататък, не се бъркай, комита! – каза строго усмихнато Милю, като го извеждаше из вратата на тъмницата.

По волята на възрадвания чорбаджи Миля годявката на Младена с Цанка стана същата вечер, подир неделя – сватбата. Едновременно със сватбарския тъпан разнесе се из селото известието за обявяването на Сръбско-българската война.
На сутрешния ден Младен отпътува за бойното поле.
Ни от предумвания, ни от молби, ни от плачове на отчаяната млада невяста, от нищо не зе... Самото началство се съгласи да му даде неделя срок, но той упорствува.
– Сега моята жена и род, и драгост, и господ е отечеството... Додето го гази душмански крак…
И тръгна – от една сватба на друга — кървава.
И вече се не върна: той остави юнашки кости на царибродските височини и млада булка под було още.
Цанка доби едно дете от него. Синеоко, хубаво ангелче, крещи до облаците и упорито като дявол.
Често дядо му, като го друса на ръце, казва му с цалувки по надутите бузки:
– Бащичко! Комита цял, комита бикоглав!

Сопот, 1891