Скiфи

Колись давно в степах,
Де вільні віяли вітри.
Де на просторих луках паслись коні.
Коли ще все не віднеслось з водою.
Жив цей народ - безстрашний,
мужній, гордий .
Та день сумний прийшов,з бідою.
Збирала смерть врожай.
В жорстокій січі зійшлися вої.
Ще довго кров тоді лилась рікою,
і пломеніли у степах заграви.
Війну приніс в той край народ
що по крові був Скіфам брат.
Обоє щезли у віках, лиш залишилась назва й слава.
Я мабуть в ті віки,коли ще полини не стоптанні стояли,принцесою Скіф'янкою, в степах своїх літала.
Летіла на коні, легка неначе птах,
І наді мною соколи кружляли.

Тепер вже все забуто.
Лиш сиві полини все пам'ятають
до останку.
Ось, крикне кречет у височині
і знову чую поклик предків.
І як погасне день,із сутінків
чи може уві сні,виходить статний воїн.
А на раменах  меч, гаряче його серце!
Завжди до бою стане із ворогом у герці.
І поки ніч не скресне, до сходу зірки дня,
за повідок вестиме він дикого коня.