Глузливі очі глянуть в світ,
Дивуючись цьому свавіллю.
Майбуть що зплутали з дозвіллям,
Бо ж насміхались стільки літ.
Вона вдивлялася уперто,
Хотіла майбуть в попел стерти.
Усмішка з тої висоти...
Сягнула думкою до краю.
Й подумала майбуть зіграю.
Бо це ж не камені нестити.
Проте вона іще не знала...
В яке болото затягне.
Та як до болю розпізнає,
Хто ж на той спокій зазіхає.
Та як вона їх омине.
Вона усміхнено стояла.
Сиділа спершись під стіною.
І стало їй те дивиною...
Вона в очах тих заблукала.
Заплакала.Не зна спокою...
Її ще щирая душа.
Нехай же в спокої лишать.
Міркуючи собі гадала.
На сполох били знову дзвони.
Йшов люд,машин ішли колони,
Та й загубився слід очей.
Упали крила з-за плечей...
У головатої Горгони.
Шипіла,скручена в кільце,
Від болю в камені навіки...
Віднині стануть чоловіки,
Щоб глянути їй у лице.
(Понкратова.О.В)
Горгона
© Copyright: Лена Грама, 2019
Свидетельство о публикации №119031210145
Свидетельство о публикации №119031210145
Рецензии