Ви б поклали любов у груди
і казали: кохаю, вір.
Ви би мали надію, люди,
позбувались своїх зневір.
Ви би брали себе у руки
та казали: вперед, айда.
Не злітали би ви, як круки,
не кричали би, як орда.
Ви б у небо дивились синє,
і чекали, коли впаде
дощ холодний і грім всесильний
на обличчя таке бліде.
Говорили частіше правду,
і писали комусь вірші,
що і душу віддав би справді
за спасіння його душі.
Починайте нарешті бути,
прокидайтесь від того сну.
Там, де плаче зелена рута,
задивіться у ніч ясну.
І в тумані її прозорім
запалає вогонь в імлі.
Ми б сіяти могли, як зорі,
тільки зорі, що на землі.
Кожен став би із нас героєм,
кожен був би із нас дитям.
Ви би, люди, не брали зброї,
цінували чуже життя.
І навчали себе любити
у негоду, і у дощі.
І плекали червоні квіти
у маленькій своїй душі.
люди
© Copyright: Алена Васильченко, 2019
Свидетельство о публикации №119031010125
Свидетельство о публикации №119031010125
Рецензии