гость

До Макаренків приїхав гість із Шалигіно. Це – двоюрідний дядько по матері, і одночасно – хрещений малого Віті. Вітя чекав хрещеного вже з п’яти ранку, бо це ж гостинців навезе повну пазуху.
- Мамо, як ти думаєш, а торта привезе?
- та откуда в його ті гроші тобі на торта, не видумуй.
- А солдатиків?
- Жуків?
- Ні, олов’яних.
- Та сраку там він привезе тобі солдатиків, шо ти мелеш.
- А карамелів?
- Хіба шо карамелів. Аби не з кладбіща.
Вітя пішов у малу хату. Він відчинив дверцята груби, щоб підкинути туди щепок з дров. Щепки запалали червоно-зеленим, як обгортки на його улюблених фруктових карамелях. Запахло картоплею, трохи пригорівшою, але в тому й самий смак. То мати витягнула з печі чугуна. Батько пішов у погреб за мерзлим салом, моченими яблуками і квашеною капустою. Мати поставила в чугуні свіжину, натерши туди часнику з пів города.
Коли ось в дворі загавкала кудлата Ельба. Вітя схопився і побіг зустрічати хрещеного, а мати невдоволено цикнула:
- О, вже приперлося, я ще свіжину не дожарила. Тьху.
В хату зайшов дядько середнього зросту, кудлатий, як сучка Ельба, а з носа стирчало довге волосся. У батька Віті такого не було, тому хрещений здавався малому якимось потойбічним.
- Дядьку, а ви наший?
- Што?што йон гаварит, Люда, наший не наший. Как то?
- Питає, чи ти, Валєра, не з іншої планети.
- А, так из Шалигіно ж ехал. Дарога – ну ее к монахам. А автобус – тарахтелка-пярделка.
- Шо дядько кажуть?, - питає Вітя, а сам дивиться, що в руках у хрещеного ніц нема. Може за пазухою?
- Кажуть твій хрещений, що здалеку їхав, - сичить невдоволено мати.
Сіли за стіл. Хрещений сам собі налив, випив, закусив свіжиною, а капусту взяв пальцями в пучок, і проричав як ведмідь: «Аааааа, хараша копустка».
Вітя колупав картоплю, і те пригоріле по боках чугуна вже йому й не смакувало. «Де ж ті гостинці, чорт би його побрав», - думав Вітя, і вже з-під лоба дивився на хрещеного. Батько мовчки закусював моченим яблуком, а потім, коли вже порум’янів, почав балакати.
- Дак шо, Валєра, кажеш, за границю їдеш?
- Паеду, чьо лі. Вот Єфім паехал, заработал. Йон даже електрочайник привез з Польши. А што у нас – не растєть не родіть.
- Да кому ти там здався з кацапщини? Вони знаєш як не люблять наших? А ти ще й гуториш як не по нашому. Ти може й правда засланий?
Хрещений засміявся. Йому почулося «зассаний»,але до чого то – не зрозумів, та й ніколи виясняти, випивать треба.
Випив, закусив яблуком, шморгнув носом так, що мабуть і мозок висмоктав сам собі.
- А что, малой, учишься?
- Вчусь, - каже Вітя, трохи прибодрившись. Ну все, думає, дійшла черга. Зараз будуть канхвета давати.
- А што ж ви там учите?
- Зараз поговорки проходимо. Народні мудрості.
- А я мудрасть адну знаю, хочеш расскажу?
Хрещений відкашлявся:
«Валера сеет кукурузу, писька ляпаєть па пузу», - агагага, заржав як кінь хрещений на всю хату. Мати тріснула його рушником по лобі.
- Шо ти мелеш, дурака кусок?
- Кстати, я ж гостинца тебе привез, а ну щас.
Хрещений почав шарити по карманам, у Віті сперло в грудях. Потім той поліз в карман під саме серце, і дістав три карамелі.
- Што нада крестному гаварить?
- Дякую.
- Маладец, человекам будеш.
Вітя дивився на матір, потім на батька, очима повними від сліз. Хрещений вже наливав третю, і прицмокував: «Ах, ядрьоная, хараша, хараша».
Вітя дивився на карамелі: «Рачки», «Зенит» и «Лимонная».
До однієї карамелі прилипла яєчна скорлупа. Ще з гробків. Вітя заплакав, і гіркі сльози покотилися прямо в духмяну картоплю.