Щось святе

Щось святе
1
Ранок для Варі починався з роздратування: поки палила на балконі – не знайшла в коробці жодного цілого сірника. Використані сірники вона для чогось ламає і вкладає назад в коробку з білявим ковалем на малюнку. «Коваль сірники кує, чи що це за дурня намальована? І що за ідіотська звичка – ламати сірники, а потім тягати по одному, в пошуках цілого?». Вона затягнулася останньою цигаркою, і дим пішов з середини: цигарка була зламана. «Твою дивізію, ц», - прицокнула дівчина. З кімнати лунала пісня Грін Грей, де Мурік гнусаво тягав слова, як соплі по носоглотці – туди-сюди: «Падажжьом падажжьом, падажжьом і пайдьо уо уо ом». «Тьху!». Варя сплюнула нікотином.
Діти вже йшли в школу, й теж дратували. Особливо підлітки. Яскраві, з гаджетами, цигарками, вони здавалися дикими й незрозумілими. «Ми такими не були». Якими – Варя не знала. Просто, не могла вибачити дівчатам-підліткам молодості в свої 28. 
Вона зайшла в кіоск за кавою, заспана, чумна, наче з перепою. Поруч стояв п’яний чоловік, хитаючись, і тримався за коробку з печивом. Продавщиця наче не звертала уваги, а може й справді, бо рахувала накладні.
- Дєвушка, мені дуже харашо, - повідомив чоловік Варю.
- Вітаю. Всім би так.
- Якщо хочете, я можу зайнятися з вами сексом.
- Дякую, та я ще не проснулась, - втомлено відповіла Варя, і чомусь їй стало смішно з самої себе. Вічно її нападуть з розмовами і подібними пропозиціями то п’яні, то рум’яні, то міські сумашедші. Дуже любить її шизофреник-ексгібіціоніст Вова. Завжди показує всім пісюна в гаражах, а Варі дарує бур’ян, який росте з асфальту і попід гаражами. Взимку дарує сніг в папірчиках, на яких малює хрести і своїх демонів. Варя його подарунки приймає, боїться образити. Іноді хочеться, щоб краще пісюна показав, бо не все ж матеріально залицятися, треба б і духовно. Іноді вона навіть ревнує Вову до тих жіночок, яким він показує. 
Черга в маршрутку була величезна. Пенсіонери ледь не билися за льготні місця, чоловіки курили. У Варі протікали чоботи, і їй хотілось швидше всістися, і навіть вибачити соціуму його неадекватність.
- Женщина, я первая пришла.
- Первая и уйдешь.
- Жіночко, тут Катя Степанівна має сидіти, куди ви претеся?
- Завали ліцо і рота закрий, дура. Я йду дальше! Коли ви всі вже передохнете, пенсія?
Старенька бабуся похилила голову. Їй було ніяково чути такий діалог, хоча вона мирно сиділа в чепурному платочку на першому сидінні.
- Бабушка, ви чого не сіли на льготне?
- Та які там у мене льготи?
- Водітєль, - кричала жінка, яка «первая пришла», - тут бабушка на льготному сидіть не хоче?
- А я шо зроблю?, - грубо відповідає водій, жуючи жирний біляш. Якби цей біляш був дійсно з собаки, то з такої здоровенної, рудої, навіть з мідним відтінком шерсті.
Варя видумала собі таку собаку в біляші і посміхнулась вдруге за ранок.
Бабусю таки посадили на льготне, здавалося, ніби силою; ніби та жіночка взяла її своїми кріпкими руками, і перенесла з переднього сидіння на середнє справа, як Ермітаж.
«Ще є щось святе у цих огидних людях», - тішилась Варя.
У маршрутку залазила жінка з тачкою, на якій трималася дошка для стартових пакетів, сумка, в якій безпосередньо самі стартові пакети, а зверху ще й стілець. Вона була схожа на черепаху, яка скрізь тягає за собою свій будинок, а сама мерзне і ніяковіє перед цілим світом.
- Мужщіна, поможіть же, - звернулася вона до водія.
- Жінко, я надаю послуги прямої перевозки душ населення, а в лакеї я не нанімався.
- Бидло. Де вас тільки таких роблять?
- Там же де й вас, ще й тим самим, - огризався водій. Він витер об себе масні руки, і взявся за руль.
Варя затягнула черепасі її будиночок, і швидко побігла на своє місце, наче соромилась сама себе, і одночасно боялась втратити право на сидіння. Як казали в школі: «Курица встала – место пропало».
- Дєвушка, дай тобі бог любовника з великим достоїнством, і здоровля на все те.
Всі почали реготати, водій теж.
- Ого, бабо, знав би, шо ви така гаряча – поміг би.
- Дивись, бо нічим буде помагать. Це твоє щастя, шо я була заклопотана, і не встигла тебе проклясти.
Маршрутка рушила з місця.
2
Біля магазину Варя згадала, що забула купити цигарки, а це треба йти через гаражі. А там Вова зі своїми подарунками, будь вони неладні. «Марвел» ванільний продають лише на цьому острівку района, а що робити – треба йти, бо день пропаде к бісовій матері.
Аж коли вийшов Вова з розщепнутим пальто, і вивернув наізнанку для дівчини всю свою духовну суть.
- Ой, вибачте, не признав. Ви сьогодні в новій куртці, не бачив ще у вас такої зеленої, як очі у паранормального світу.
- Нічого-нічого, дякую, - посміхнулася Варя, і навіть не зашарілася. Було на що подивитися, до речі, помагай бог. Варя згадала побажання черепахи в маршрутці і посміхнулася втретє за ранок.
Повертаючись з кіоску, вона курила на ходу. Пішла спеціально довгою дорогою, хоч вже й запізнювалась на роботу, але не хотілося дуже перенапружувати психіку Вови. Все таки, між ними вже стався той зоровий підсвідомий контакт, після якого духовній оболочці треба перепочити, дати волю разуму.
«Люблю це місто за те, що не бачу ніколи на дорозі жодної задавленої собаки. І котів нема. Котів та собак тут всі в дворах годують, їм не до самовбивства. А може, швидко прибирають», - думала Варя, і дивилась на мокрий асфальт. Лише розплесканий голуб іронічно лежав біля магазину «Траур», в якому вона працювала. Картина життя і смерті була врівноважена, так починався день.