Легенда про Сiрка

Сливе в нас легенда, як пісня легка,
Про велета, або Івана Сірка.
Він був у козаків колись ватажком,
Ходив по пустелі сердяга пішком,
Обряд стародавній він мав тут пройти,
Щоб тайну безсмертя в пустелі знайти.
І так він без їжі ходив сорок днів,
Вода закінчилась, бідняга змарнів,
І був знепритомнів за лічені дні,
Та справжню красуню зустрів уві сні.
Вона йому квітку поклала в піски,
І зникла та дівчина геть на віки.
Спросоння він скочив – «Що диво у сні?
То марево, видно, наснилось мені.»
Та бачить, в долоні – і так воно є,
Маленька там квітка між пальців жиє.
До губ він підносить отой корінець,
І спразі і втомі відтоді – кінець!
«Ах, ось воно що,» - він підскочив, зрадів, –
«Не кинуло небо козака в біді!»
То квітка чарівна – в ній сила і міць.
То любка дволиста – росте вона скрізь.
В кубельцях – волога, спасіння в ній є,
Отак отаман вгледів щастя своє.
Секрет той повідав названим братам,
І ворог не міг їх здолати – де там!
Цю квітку на грудях з них кожен беріг,
Була любка та у людей оберіг.
Ні возу не видно з провізієй, ні,
А їдуть на конях, співають пісні.
Легкі й недосяжні, мов дужі вітри,
Такими з пустелі козаки прийшли.
Та дівчина та привижалась у снах,
І квітку щоразу тримав він в руках.
Пустеля покличе, летить навздогін
Сірко-характерник, козаків загін.
Цілющі ці трави не раз і не два
Народ рятували, творили дива.
А ще як зоря у росі-молоці
Цвітуть в кучугурах малі козельці,
Це також цілюща й поживна трава,
Із пазурів смерті людей вирива.
Та раз чули, наче співав тут гусляр,
Коли випасали скрізь безліч отар,
Що буцімто плакав відважний Сірко
І марив позбутись любовних оков.
Явилась дівчина і каже:«Забудь,
віднині вояка безжалісний будь!
А я берегтиму тебе у бою,
Віднині забудь згубну вроду мою.»
І впав у пустелі на віки туман,
Позбувся любові тоді отаман .
А сонце палюче як вийшло ізнов,
Він все намагався згадати любов.
Та маревом лише манили піски,
І любка тут зникла, кінець отакий.
Пісок в нас сухий, не дає він дощу,
Лиш вихор гуляє в пісках досхочу.
То дме він скажено, підносячи пил,
То ляже спокійно, де в хвилях ковил…
Голубить, гойдає ті хвилі малі,
Там хвилі піску – а отам – ковилі!

Таку-то поему тут склали ліси,
Що сповнена туги, журби і краси...