Поема 2

          Звідки пустеля опинилася тут
Насунула льодом фронтальна морена
І виникла перша піщана арена.
В Пониззі Дніпра від фронтальних морен
Залишилась сімка піщаних арен.
Пташки нанесли деревного насіння –
Гаї проросли – у пустелі спасіння.
І досі гаї зустрічаються тут.
Найкраще їх видно – у межах Буркут.
Оази
Пустеля захоплює погляд одразу.
Та є в кучугурах – чарівні оази.
Пройдеш сотні метрів стежками вперед –
А там над водою росте очерет.
Роздивишся добре водойму ту зблизька:
О, диво – і звідки взялась тут берізка?
Здивовано вигукнеш: «Що це? Та де ми? –
Чи марево це? Ні, напевно, ендемік!»
Береза дніпровська, хоч родом з Полісся,
Ендемік пісків ця красуня-берізка.
Росте тут і кущик смачнючого глоду.
Зайці тут пасуться, взяли собі моду.

Відпочинок
Спочинь тут з дороги, посидь ще хоч трішки,
Ще довго пісками бродить тобі пішки
Під сонцем палючим, бо он яка спека!
А ліс наш сосновий – далеко-далеко!
Кільцем взяв пустелю у дужі обійми –
100 га насадили – він їх не роздійме!
Ліси зупинили рухомі піски…
Скорилась пустеля…Та чи навіки?
                Історія
Мовчить незбагнена небес далина,
І марить пустеля на вид мовчазна…
Колись вирувала і хвилі гойдала,
Народи лякала, потрохи вщухала…
Чалбаси, Буркути – топоніми давні.
Степи вздовж пустелі, пра-праліс і плавні…
Колись тут ховались в лісах запорожці,
Читаєм топоніми, наче по дошці.
Олешки, Олешшя, Олешківська Січ,
Ольха тут, здається, росла повсебіч.
Та вітер розносив рухомі піски
Й всихали місцями зелені ліски…

Літопис доводить – Олешьє, ольха…
Олешки – відродяться через віка,
Як сфінкс, оживає в заплавах Дніпра,
Бо скільки тут риби і скільки добра!
Козацький притулок – Олешшя буя…
Є пристань козацька і церква своя.
Колодязь є дивний, либонь – Копані,
Копали недовго, джерельця смачні…
Байрак, кучугури, рови та яри,
Косуль та сайгаків – руками бери!

Та пісню козаки співали таку
Про долю під турком нестерпну й гірку:
«Заступила чорна хмара та й білую хмару,
Опанував запорожцем поганий татарин,
Хоч позволив він на пісках новим кошем стати,
Та не позволив запоріжцям церкву будувати.
У наметі поставили образ Пресвятої
І крадькома молилися…» або отакої
«Ой, Олешки, будем довго ми вас знати,
І той лихий день, і ту лиху годину
Будем довго як тяжку личину споминати»…
Хоч Кінбурн в осаді вони здобували,
Та скільки тут горя козаки зазнали…
Про це пам’ятають лиш баби із камню
І пісню співають журливу і давню.
Навік вони з туги отут скам’яніли,
Бо висловить горе своє не посміли,
В степах і пісках сиві луні та грифи
Розносять по вітру легенди і міфи…
Про те, що збиралося тут звідусіль
Строкате населення рідкісних сіл…
Той втік з кріпаків, інший був з каторжан,
Секрет той ховає пустельний кажан…
А є поселенці – село Каланчак
Багате на гарних полтавських дівчат.
Поляки є, греки, а серед болгар –
Є шведи, французи, та більше татар.
Ногайські аули, здається, в нас є,
Там кінь, чорний кінь воду з озера п’є.
Така то пустеля у нас в Подніпров’ї.
Колисана вітром, постала з любові.