Легенда про березу

Пустеля – то згуба гарячих сердець.
Були тут ліси до появи овець.
А вівці під корінь з’їдають траву
І нищать навкруг всю природу живу.
Колись до появи поліських беріз
Бог сонця ходив тут купатися в ліс.
Дерева лягали грудьми на ставок,
І мавки виходили на острівок.
Одна з них красуня, як кажуть, була,
І Хорс закохався, вона – ж не змогла.
Жила у імлі на самісінькім дні,
Виходила лише співати пісні.
Була личком біла і ніжна, як сніг.
Щоранку Бог сонця лягав їй до ніг:
Молив він і плакав «Не кидай мене,
Я все тобі дам – дивне царство земне.
Без тебе усе мені сумно й не так,
Тебе я весь вік би носив на руках.
Цілунки й обійми твої... постривай…
Ти будеш моєю, постій, не тікай…»
А Мавка пірнала в холодну імлу
І думала «Краще навіки умру»…
Та раз не вдалося сердешній втекти
І Хорс цілував її до темноти.
А як над землею запала імла,
Вона вже додому піти не змогла.
Берізка вклонилася біля ставка,
То мавка та вічно у воду тіка.
А сонце як вийде – цілує її,
«Та плакати годі!» - вмовляють гаї…
Берізка скорилась, лише навесні
Виходять сестриці співати пісні.
І плаче берізка о ранній порі –
І сльози, мов перли, на білій корі…