спокута

Що вчив у школі – геть забув, а те
що ти мені колись розповідала –
як змій шепоче, яблуня цвіте –
я пробував забути, та невдало.
Насниться нами створений Едем,
як ми з тобою повз дерева йдем,
у небі – янгол, в золото закутий.
Зійшло минуле наше нанівець,
оскільки пише божий олівець –
колись були гріхи, тепер – спокута.

Земле моя, та школа була ганебна,
я розумію – в Едемі немає неба.
Небо – Едем, та лозою земля сповита,
вітер гуляє над нею несамовитий.
Земле моя, ця війна не на небі – вдома,
як нам її позбутися – невідомо.
Єви у кожній хаті, Адами – в полі,
яблуні порубали, одні тополі.
Чути не слово Бога, а слово Змія,
міг би, так розтлумачив, та я не вмію.

Історія, це витвір, тож не вір
у те, що кажуть – рай не так далеко.
Коли в саду панує лютий звір,
між яблунь не оселиться лелека –
це все брехня, казки для дітлахів,
а змій давно всі яблука над'їв
і вибір залишився невеликий –
розбити знову яблуневий сад,
можливо років через п'ятдесят
позбутися зумієм цього лиха.

Як там у місті моєму, не чула, Єво?
Люди казали – згоріло усе миттєво.
Ті, що зосталися, яблук не можуть їсти.
Хтось там шукає каблучку свою, намисто.
Хтось – чоловіка чи жінку свою єдину.
Нам би зустрітися, мила, хоч на годину,
нам би поплакати разом, а що робити...
Раю немає, та, схоже, що Бог наш вбитий.
Місто і море чекають на нас з тобою,
янгол у золоті в'ється над полем бою.
Понад землею моєю, де коні в житі,
як мені жити, кохана, як далі жити.

Позаду школа, житимемо так,
як ми хотіли, шкода, що не разом.
Купи в бабусі яблук на п'ятак,
та всупереч і літерам, і фразам,
складай своє, а я моє складу
про те, як гарно жили ми в саду,
де кожен з нас був іншого не вищій.
Тоді казала ти – я все віддам,
щоб яблуко зі мною з'їв Адам
і щоб мені писав любовні вірші.

Захід і схід поєдналися, земле моя,
сенсу нема зустрічатися нам зимою,
люба моя, розумієш, війна – спокуса,
янгол у золоті скаже – вставай, шикуйся,
змій прошепоче – в атаку, гнучкий, пихатий,
і запалають дерева, за ними – хати.
Я пам'ятаю про тебе у дні холодні,
руки тендітні та яблуко на долоні,
свіже, надкушене, жовте з червоним боком.
Спогад стає недосяжним, тривким, глибоким.
Єво сором'язлива і кучерява,
не забуваю нічого, у тому справа,
як у Едемі була ти єдина панна,
земле моя і жінка моя кохана.