Своею мовою

Ото ще! Тільки й знають – що стрілять!
Одне і те ж! Щодня! Без переміни!
І бідна розшматована земля –
Уже не чорнозем – суцільні  міни.
Світ – мов їжак. У крику і в очах.
І сніг – здається, чорний, а не білий.
Осколки наїжачено стирчать
У душах всіх – кого іще не вбили.
Вже шостий рік – ні покришки ні дна.
Всім горе – в горах калічі-заліза.
І як свиня, кругом ота війна:
Я відпихаю – а вона у вуха лізе!
І скоро Бог творіння проклене.
Шматками граємо – уже зовсім не "в ящик".
Вже майже вірю: як уб’ють мене –
Весь грішний світ відразу стане кращим!
Хоч один день  нічого б не писать!
Так знову зранку бахкають, прокляті!
І сльози -- мов розплавлена  роса!
І голова – мов язичок в набаті!
ЩО вам від бабки? Дірку від трусів?
А чи від бублика? Кругленьку, наче лузу?
Я все віддам! Ви навіть не просіть:
Давно вже бабка зсунулася з глузду!!!
І може – досить вашого ба-бах?
Перепиватися горілкою і кров’ю –
Шкідливо! Все ж відомо, хлопці, вам! --
Не тільки нам – а й вашому здоров’ю!
Хтось б’ється за. Хтось – проти. Це війна.
Є люди розумніші, кращі, гірші.
Ви мудреці – а я одна дурна.
Ви вбивці всі – а я складаю вірші!
Аж поки смерть не видавить усіх.
Лягають в землю хлопці і дівчата.
… Сказала Ванга: буде цілих сім.
От тільки не сказала – як ПРОЩАТИ.