Ты мнoгoгo, cлишкoм ты мнoгoгo хoчeшь!

ПОЭТИЧЕСКИЙ ПЕРЕВОД

Багато що, надто багато ти хочеш,
жадІбна і тоскна любов,
Та мріям тріумфи даремно пророчиш,
очима з ним стрінувшись знов.

Повір, - собі жінку любИть він дозволить,
як люблять поети весну…
Він молить, він манить, а серцем – на волі -
цінує лиш волю одну!

Веселки травневі, світанки чи зорі,–
Не менше, ніж ти – в його кров.
А в ніч насолоди, в обіймах з тобою,
згадає він першу любов.

Нехай ця любов лиш миттєвістю щемно -
торкнеться і зникне… Нехай!
Побачиш в очах його мрійно-таємне
комусь в невідомість «кохай…»

Тоді ти відчуєш весь холод розлуки.
Що ж далі? Цілуй і мовчи,
Безжурно сіяй, і звершить в райські звуки
Він сяйво твоє уночі.

Та ти… ти ж кохаєш так владно і душно -
жертовності прагнеш завжди,
а він лиш зітхне, і відійде байдуже –
все… - більше нічого не жди…

Оригинал стиха

Ты многого, слишком ты многого хочешь!
Тоскливо и жадно любя,
напрасно ты грезам победу пророчишь,
когда он глядит на тебя.

Поверь мне: он женщину любит не боле,
чем любят поэты весну...
Он молит, он манит, а сердце - на воле
и ценит лишь волю одну!

И зори, и звезды, и радуги мая -
соперницы будут твои,
и в ночь упоенья, тебя обнимая,
он вспомнит о первой любви.

Пусть эта любовь мимолетно-случайно
коснулась и канула... Пусть!
В глазах у него замечтается тайна,
тебе непонятная грусть...

Тогда ты почувствуешь холод разлуки.
Что ж делать! Целуй и молчи,
сияй безмятежно, и в райские звуки
твои превратит он лучи!

Но ты... ты ведь любишь властительно-душно,
потребуешь жертв от него,
а он лишь вздохнет, отойдет равнодушно -
и больше не даст - ничего...

В. Набоков
26.11.1918