Сувид

(Вольный перевод с украинского языка
одноименного стихотворения Лины Костенко)

*

Дремучий лес за маленьким селом,
Веков минувших пылью припорошен.
Здесь холм, как древний бронзовый шелом,
Перуном, за ненадобностью, брошен.

А имя - Сувид, у того села:
Бог знает, что оно обозначает.
Зато вода в реке - как из стекла,
И ветер сосны бережно качает.

Давно уже иным стал ход часов:
Стряхнули крыши ветхую солому...
Но, под щитом смарагдовых лесов,
С Семарглом и Стрибогом, мы как дома!

Плывут здесь, как столетья, облака:
Уверенно, неспешно, величаво.
Конца не видно Сувиду пока,
И не видать у Сувида начала!

Повсюду он: умоется росой,
И обернётся птицею лесною.
То он коней ведёт на водопой,
То громом вдруг грохочет за Десною!

Да кто он, Сувид?! Может, бог лесов,
Навек ушедший в чащу, в буреломы?
Он, может, слышит эхо голосов,
И тоже для себя решает: кто мы?

Спасибо вам, дворы и яворы,
Что дали разглядеть его лицо вы:
На глади водной, в трещинках коры,
И в туче, что как профиль невесомый!

Здесь, в этих пущах, каждый зверь мне - брат!
Навек отмоюсь от "грехов" в речушке:
Здесь я в гостях у нимф, лесных дриад,
У земляничных эльфов, на опушке!

Не веришь мне? Тогда подумай сам:
Кто месяц повернёт на дождь рогами?
След в след, пройдёт за нами по лесам,
Огонь притопчет босыми ногами?!

То рябь бежит, от ветра, по воде,
То на стекле мороз узор рисует,
А я всё кличу: Сувид! Где Вы? Где?!
- Вы где? Вы где?.. Из Леса вторит Сувид...

*

1988, Рудник Голубовский.

Текст оригiналу:
Ми завжди проїжджаєм це село.
Ім’я у нього праслов’янське – Сувид.
Тут навіть хмари особливо сунуть –
сутемна синь на бронзове чоло.

І хоч Стрибог на поїзд пересів,
і вже дахи струсились од соломи, –
тут, за щитом смарагдових лісів,
моїх жар-птиць блакитні космодроми.

Я забуваю сумніви і сум.
Я воду п’ю у Сувиді з криниці.
В країні сосен, сувидських красунь,
зі мною грають в піжмурки суниці.

Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.
Учора він прокинувся сосною.
То коней напуває у Десні,
а то як грім гуркоче за Десною.

І хто він – Сувид? Може, бог лісів,
що десь пішов у нетрі й буреломи?
Він, може, чує луни голосів
і хоче теж вгадати собі, хто ми?

Спасибі вам, двори і явори,
що ви лице дали його розгледіть –
у тиші вод, у борознах кори,
у хмарі, що як профіль і як лебідь.

Здригнувся лось. Регоче браконьєр.
– Який там Сувид? – каже. – Все нормально.
Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер.
Його ніде на світі вже немає.

Неправда, є! Бо хто у небесах
на дощ поверне місяця рогами?
Хто після тебе пройде по лісах,
вогонь притопче босими ногами?

Не можна бути, щоб його – ніде.
Без нього людям суєта і сумно.
І я гукаю: – Су-ви-де!.. – ви де?
– Ви де?.. Ви де?.. – відгукується Сувид.