Воспоминания

СПОГАДИ

Перламутровий ранок оповив даль легеньким туманом,
Молодий морозЕць засмутив сивиною траву,
Там дитинство моє, там живі мої тато і мама,
Голубим напівсном в думах-мріях туди попливу.

В сивочоле село йде дорога, пухка, ніби килим,
Босі ноги пірнають в легенький, розпечений пил,
Степ піснями дзвенить попід небом, від спеки зомлілим,
Голуба далечінь майорИть, в мріях, силою крил.

Ось і вечір село огортає смачними димАми,
В літній кухні матуся вечерю готує в печі,
Непомітно, згори, синє небо очима-зірками
Стереже від біди, від нечистої сили, вночі.

Моє рідне село, припадАю душею до тебе!
Свою осінь вітаючи в місті, де всім ти — чужий,
І питаю онучку: чи дивилась вночі в прОстір неба,
Коли зорі, мов свічі? І місяць такий молодий?!

Чи звіряла вербі, вітру, зорям, свої таємниці?
Відчувала Природи неповторні, живі голоси?
Задивлялась у чисте, джерельне, люстЕрко криниці?
Чи купалась у водах цілющих Земної Краси?

Час диктує прогрес, віртуальність, мобільні забавки,
У неоновім світлі, в шумі, тИсняві міста живу.
І лиш пам'ять веде в перламутрові сяючі ранки,
Голубим напівсном
в барвінкове дитинство пливу...