Казки Андерсена. Утiкачка

Я втікала від них,
Від усіх них втекла.
А ти просто з порогу: „Спокійно мала,
Виходь за мене. Або я помру.”
А я твою підтримую гру.
Відповідаю: „Згода!”

На краєчку листка балансуєш. Поріг
Цей – прозорий. І прірва причаїлась біля ніг.
Тільки крок – і побачиш: вона не зі скла.
А ти просто промовив:
„Летімо, мала!”
І ковзнув по межі цього льоду.

І завмер, а за спиною щось тремтить
Я очам не повірила в тую мить:
То така вже твоя природа?

А за спиною – майже незримі, з слюди
Веселковії крила. „Ходи сюди!”
То ти хочеш, щоб я полетіла?
Всі, від кого втікала, вони, навпаки,
Мою волю ловили... Та рух руки –
І я вірю, що теж маю крила.

Всі, від кого втікала, всі, хто просто йшов,
Хто потічками сліз, хто – мов свіжа кров,
Хто – мов дощ, хто – мов злива, а хто – мов сніг...
Моя пам’ять лишається біля ніг,
Залишається на підлозі зеленого, ніби море, листка.
Я злітаю. З тобою. Я теж така.
Я виходжу. За межі. Згода.


20.01.19