Напевне вітами,-дерева кличуть...
Зовуть у даль,де погляд тихо зник.
І вітер шепотить:-Як тобі личить...
Всміхається устами,-витівник.
Він застрягає ондечки. Благаю...
В душі віднині спогадом живе.
Та й сівши на плече:-Тебе,кохаю.
І ось перед очима все пливе.
Туманом цвіту сяде під очима...
Росою зблисне,в вуглику лиця.
Та й зажадає...як мама учила...
Ведучи свою доньку до вінця.
Вінком з ромашки голову вінчавши.
У коси уплітаючи траву.
Ці материнські руки знову клавши,
На доньчину світлину-голову.
Напевне вітами,-дерева кличуть.
Зовуть у даль,той погляд рятівник.
І ніжно шепотять:-Як тобі личить...
Як я без тебе? Я ж до тебе звик.
(Понкратова.О.В.)
Напевне вiтами, -дерева кличуть
© Copyright: Лена Грама, 2019
Свидетельство о публикации №119012506806
Свидетельство о публикации №119012506806
Рецензии