Л. Вировець. Лютий
февраль бушует. Намело
снегов студеные компрессы
земле недужей на чело.
Мой одинокий след к рассвету
поземкой ветер занесёт,
сотрёт шагов десяток тщетных,
в лицо их вихрями пахнёт.
Будто стекло зелёных листьев
на ледяных ветвях у роз.
В промозглом, стынущем предместьи
хоть чьей судьбе стускнеть пришлось.
Дыханье зим еще в апреле
таилось в каждой здесь строке:
в тени деревьев, в грусти летней,
в наивных замках на песке.
В холодном мороке стихов
тех писем старые листы —
не дивно, что тогда его
мгновенно ощутил и ты.
Оригинал:
В саду під дзвін лихої меси
вирує лютий. Намело
снігів остудливі компреси
землі недужій на чоло.
Мої сліди поодинокі
до ранку вітер занесе,
зітре десяток марних кроків,
війне їх вихором в лице.
Немов скляне, зелене листя
на крижаних гілках троянд.
У цім закляклім передмісті
змарніє доля будь-чия.
Цей подих зимний ще у квітні
таївся в кожному рядку:
в тіні дерев, у сумі літнім,
в наївних замках із піску...
В холодний морок оповиті
ті давні вірші та листи —
не дивно, що цієї миті
нараз відчув його і ти.
2005 р.
Свидетельство о публикации №119012100767