Колишнiм учням iз Ковалiв

      Хорольський район, Полтавщина, 1982 – 1986. Привіт із Донецька -- в який ви стріляєте уже шостий рік!

А мене увесь світ возненавидів – факт.
А як скажуть, за віщо – то буде наклеп:
Батьківщину люблю – я не «сепар» ніяк,
І «терор» не влаштовую людям на зле.
Я не «бидло» -- людина, така ж, як і всі!
Я не «вата»: є серце, а значить – жива!
Я ридаю під обстрілом у кривавій росі,
І пишу вам від серця образи слова.
Я ж бо не «колорадо» -- що у вас на губах.
Та невже не відомий вам зміст «колорад»?
Слово це – не образа, не ганьба і не страх:
Є в Америці, в Штатах – такий собі штат.
Пам’ятаю я школу і село Ковалі.
Пам’ятаю свій перший найстарший свій клас.
І Барила, й Лопату, і Шапрана – малих,
Та й сама – лиш на десять літ  старша від вас.
Я учила вас доброму – так, як могла.
Я нікому в житті не поставила «два» --
Щоб ніхто не тримав ні образи, ні зла –
А тепер ви прибігли мене убивать!
А тепер ви приїхали всі на Донбас –
Вже дорослі, й дорослих синів привезли.
Чим же так я образила, хлопчики, вас –
Що на мене гармати свої навели?
Ви дивились – як ставила  велосипед,
Бігли в бібліотеку – мені помагать.
А чи світ перекинувся, може, тепер –
Що життя від учительки захотіли  забрать?
Я «рабинею»,  хлопці, не стану, не ждіть:
Тільки дітям у школі слугою була!
Бо учила я учнів хороше творить
І нікому  ніколи не діяти зла.
Боже, звідки взялася ця кривава пора --
Розбивати свій  край, і людей, і гаї?
Хто ж вам зло повелів, хто ж вам глузд відібрав?
Хто ж вам серце змінив – щоб стріляли в своїх?
А пишу тут російською – адже Донбас.
Тут сто націй, і вчила всіх, і добро -- як магніт.
Мабуть, сиві вже, хлопці, згадала про вас:
Захотілося рідною – мов  до рідні.