В потьмах

Мабуть, не стихла буря ще моей спокути,
Не відіграли значну роль мої гріхи.
Чорнюща пляма той дурної смути
Мастить сторінки із життя все ж навіки.
Нащо терниста ця дорога в'ється,
Як поряд рівна і спокійна заграє?
Бо ж не моя, моя - із чана ллється,
Манить та одпочити не дає.
Ніхто не скаже, що і як робити,
Не допоможе в виборі життя.
Самій собі доводиться платити
За провід по стежках самобуття.
Сама й чиню страшніший собі осуд,
Лиш стихне день, летять мої думки.
Гармидер в домі, ще й немитий посуд,
Порівняно з коханим - навпаки.
Наосліп йде в потьмах старезний дядько,
Він прожив з декілька десятків літ,
Аж досі запитань в нього багатсько,
До Того, чий вчимо Новий Завіт.
Так само розібратися не може
Мале дівча, не зрозуміє, в чом тут суть.
На своїх пращурів доволі схожа,
Вона лиш починає свою путь.
Не мною вигадане прагнення лишити,
Хоч малий слід і згадку на віки,
Рецепт життя знайти й не загубити,
Змінити світ й на людяність смаки.