Подих без журби

Не зливою, ні!
Не дощем і не снігом.
Не теплим повітрям з кенійських саван...
Я вмиюся звичним обставинним збігом,
з якого напишеться легкий роман.
Пейзажі, сюжети, герої і муки -
це все перетворить тремтіння душі
на шанс відвернути безвихідь розпуки,
пірнувши на тридцять століть у вірші.
І хай вже не швидко!
І майже не гречно.
І, в деякій мірі, з мотивів зими, -
нехай!
Ці прогалини нині доречні.
Скрізь них я малюю стежину з пітьми.
На хворому серці танцює майбутнє,
зриваючи оплески трьох глядачів,
що тихо підтримують чадо непутнє,
загублене кимось непевним вночі.
Крокують безкрилі...
Міркують пророки...
Тамують думки перехожі з святих...
А я все кружляю по небу, допоки
свої від своїх не врятую світи.
Торкатися Сонця? -
Звичайно!
Звичайно...
У дотиках тих зігрівається час
на стримані рухи в режимі он-лайну,
де людство існує, бо згадує нас.
І там, в перекреслених болем малюнках,
я знову під ранок безжурно знайду
малиновий присмак твого поцілунку,
що легко відводить від світу біду..:)