Покинутий сад
Добрі люди не прийдуть, забули дорогу сюди,
не доглянуть і вдячно деревам старезним не вклоняться,
як вклонялись раніше, збираючи в кошик плоди.
ВпізнаЄш мене, сад? Ми дітьми між дерев твоїх гралися.
Ти так радісно щось шелестів, коли нас зустрічав.
А коли на дерева розлогі твої видиралися,
ти нас, як на руках, на стареньких гілках колисав.
Прощавай! Може, знову невдовзі побачимось?
Але ні, не судилось... На розі нових автострад
все стою і стою і від розпачу мало не плачу я:
- Як же так? Де мій сад? Тут же був мій Покинутий сад.
Вже нема. Рев моторів. Машини, мов вихор, проносяться.
Біль і пустка в душі. Повертаю повільно назад...
А в очах моїх - сонце і яблука в кошики просятся
і, здається, втішає мене своїм шелестом сад.
Свидетельство о публикации №119011202706