Л. Костенко. Той клавесин...

А клавесин и плакал и ласкал
чью-то печаль. И свечи плыли, чтоб
там старый пел певец, как пеликан
процеживая музыку сквозь зоб.

Он старый был и плакал не о нас.
Тот голос был как из другой акустики.
Но все ж ронял под люстрами романс
прекрасный цвет уже увядшей грусти.

На головы, где день за днём,
как соловьи, своё гнездо свивают будни, 
упал романс, как он любил её
и говорил слова ей незабывно-чудные.

Он поднимал вокал тот, как бокал.
И бабочка чернела на манишке.
Красавицы наперекор векам
к нему дорожкой лунной вышли.

Потом исчезла музыка. Антракт.
Мужчины все заговорили прозой.
Молчали женщины. И было все не так.
Им не хотелось пива и мороженого.

Старик тот пел без грима и гримас.
Были слова несовременными и страстными.
О, спойте же для девушки романс!
Быть женщины устали не прекрасными.




Оргинал:


Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов’ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.