Двiчi в одну рiчку

Добрий ранок, Десна! Ось з тобою я знову вітаюся.
Геракліту не вірю, що вОди твої вже не ті.
Забреду в швидкоплинний, глибокий смарагд і скупаюся
й знов засліплять мене, як тоді, бурунці золоті.
    Розчини гіркоту, змий обрАзи, як голки, колючії,
    бурунцями веселими радість в очах засвіти,
    заступи від жорстокості й зради фортецями-кручами.
    Ти ж завждИ захищала і зараз мене захисти.
Он полюють на жаб на косі знову два чорногузики*
і рибалки ті ж самі у гатках сидять на зорі,
тільки це - дежавю, або зміщена в часі ілюзія:
це вже їхні онуки і правнуки ось на порі.
    Той же ясен на березі гордий, роками нескорений,
    все чекає на когось - і літо минає й зима.
    То чому ж все ридає й ридає душа невпокоєно?
    Ти не знаєш? Та я ж бо не знаю й сама!
А душа ж, як той ясен, вдивляється в далі неходжені:
- То не батько іде через поле сюди, до Десни?
Тільки далі ті часом, як пилом, давно припорошені...
- Ні, не він... Він приходить до мене, та тільки у сни.
           *Чорногуз - лелека.