Вiолета Петрова. Маленька продавчиня сiрникiв

Віолета Петрова
МАЛЕНЬКА ПРОДАВЧИНЯ СІРНИКІВ
 

В різдвяну ніч, морозну і прекрасну,
в подертій хустці, взуте в личаки,
стоїть дівча, згорьоване й нещасне,
блага: «Купіть, панове, сірники!»

Одягнені у теплі кожушини,
занурені у роздуми свої,
глухі до цього квилення дитини,
обходять люди байдуже її.

Їх теплі ждуть і затишні домівки,
де пах потрав святкових обійма,
а на сердешну дівчинки голівку
лише притьмом поглянуть крадькома.

Де милосердя? Всяк проходить мимо...
Дитина мерзне в тонкому пальті.
І вулиця пустіє невмолимо.
Чи ж є на світі місце доброті?

Аж ні. І студить дівчинку негода,
ось вже й палає перший з сірників.
Іще один… ось вже й останній... шкода...
Так швидко весь товар її згорів.

Закуталася в хусточку сирітка.
І ось наснився їй жаркий вогонь –
на небо так поквапилася швидко,
тепло відчувши бабциних долонь.

Минула ніч. Настала днина біла.
Спинились перехожі тут –  аж ось:
«Іще одна сердешна відлетіла
душа до Бога», –  тужно мовив хтось.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Виолета Петрова
МАЛКАТА КИБРИТОПРОДАВАЧКА


Във коледната нощ на люта зима
едно момиченце със шал протрит
се молеше; госпожо, господине
купете си от мен кибрит.

Облечени в кожусите си топли,
забързани във този кучи студ
и глухи за отчаяните вопли
човеци отминаваха без смут.

Запътени към топлите си къщи
и към богати, празнични трапези,
те крадешком поглеждат и се мръщят.
Едно сираче гледа ги с надежда.

Но милост няма. Всеки отминава.
Детето зъзне в тънкото палто,
а улицата снежна опустява.
То чака чудо, някакво добро.

Но не. Замръзват пръстчетата малки.
Запалва клечка, жълта топлинка.
И втора, трета… и последна, жалко.
Тъй всяка клечка бързо изгоря.

Сирачето със шала се загърна
и засънува огън, топлина.
И баба му със обич го прегърна
щом на небето с нея се събра.

А сутринта на улицата бяла
се спряха минувачите в снега.
– Една душица бедна отлетяла
към Бога. – рече някой със тъга.

20дек.2018 г.