Мати Сонце

Впала нічка на землю сумна,
Впала нічка на землю печальна,
Зорі ясні не знали тепла,
Долі їхні окутала тайна...
І не відав, не знав білий день,
Де доріжка його пролягала,
В темноті непрохідній блудив,
А вона все росла й нападала.
Мати Сонце серед цих тривог,
До небесних тулилася діток,
Ті клонились до сну й до зірок,
Їй проміннями не долетіти.
"Мої дітки, водиченьки б вам,
Щоб з очей пелену злую змити,
Ой піду по безмежних світах,
Щоб цілющої вам зачерпнути".
І ступала вона між вітрів,
Між смерчів та морозів ступала,
Й коли холод до ніг льодяний,
То лиш серце одне не стухало.
Вже на скронях її сивина,
Від тяжкої у бурях дорозі,
Коли падала - думка одна,
За дітей! - й піднімалась в тривозі.
І коли до долини прийшла,
Де криниця жаданна чекала,
Перед вічною стала вона
Й свої рученьки в небо підняла.
А кругом там одні журавлі,
Білокрилі в краю цім гніздились,
І завмерли в польоті вони,
І голівки додолу схилились...
Журавлі, ой мої журавлі,
Журавлі ви мої журавлята,
Розкажіть же крилаті мої,
Як водиці з джерельця набрати...
А вони як один - в глибину,
А вони в висоту та що сили,
І не бути в бездонності дну,
Що водицю цілющу хранила...
Виринали сухими з води,
Лиш у дзьобах вода - крапля в краплю ,
Й не тече ця вода через край,
Лиш тече із сьогодні та в завтра.
Ось матуся із повним відром,
І до серця його пригорнула,
Журавлі же крило у крило,
Перед нею дозором летіли.
Та гарячеє серце щомить,
Своїм полум'ям гріло відерце,
І вода парувала у світ,
І краплинами в кожнеє серце...
Оживали кругом всі світи,
Злая пітьма аж геть відступила,
Дню в свої володіння прийти,
І зірки як одна засіяли.
Та відро не буває пустим,
І матуся постійно в дорогах,
Журавлям же на вічнім льоту,
Гнать від матері Сонця тривоги.
І стікає небес благодать,
І цілюща водиця стікає,
Небо синє, і землю, й народ,
Мати світу св'ятим напуває.