Тобi

Ти нічого не знаєш про мене...
Березневі уривки думок
нас штовхають до вічної сцени,
де невічні карбують свій крок...
Там нікого з закоханих в диво,
що рахують декору зірки,
і вмирають в ефірі наживо
за непевної слави піски.
Щось живе миготить, мов ліхтарик,
з чорноти переляканих дір
твого щастя.
Спали календарик,
і у долю, нарешті, повір.
В цих космічних по суті проваллях
ми штовхаєм каміння наверх,
щоб в забутих від болю деталях
п’ятим днем залишався четвер.
Прагне успіху натовп прозорий,
тільки я на тепло не чека,
і ховаюсь у білі простори,
де розлилось відлуння дзвінка.
Так би й щез, та годинник чатує
на мої невловимі світи,
де незграба шедеври малює,
на яких я у часі застиг.
І нехай ми несемось по колу,
поглинаючи власне життя,
не хвилюйся: хтось буде навколо
лікувати твоє забуття.
Кажуть, ми - звичайнісінькі гени,
що мутують у пил сторінок!..
Ти нічого не знаєш про мене
у грудневих уривках думок...