Iван Вазов. Сцена

Іван Вазов
СЦЕНА

Вже втретє я перебирався на нову квартиру, бо безхатні жителі болгарської столиці безперестанку переїздять з місця на місце і таким чином стають свого роду вічними кочівниками, як цигани чи болгарські провінційні чиновники. Всяк собі уявляє будь-яке переселення як кумедне видовище. Тисячі й тисячі великих і дрібних необхідних тілу й духові речей з кімнат, кухонь, кабінетів; ці безкінечні безіменні й незначні, хаотично  нагромаджені на воза дрібниці, що нагадують зібрання якогось обшарпаного музею, складеного з побутової чудасії, проте становлять дещо з того, що ми називаємо комфортом; – всі ці зразки безлічі непомітних у  повсякденному житті й легкозабутніх благ, накопичення яких – за Смайлсом (1) – і становить земне, хоч і недовершене земне щастя розумної людини! Отже, я переїжджав, і цим легко пояснити читачеві, чому я нині стидко дезертував з дому, залишивши іншим великомученицьку роль керувати карколомним переселенням моєї рухомості.
Я безцільно блукав вулицями, саме новозбудованими вулицями, зведеними на місці смердючих софійських Палестин, аж поки не опинився на площі Святого Короля. Коло дзвіниці юрмилися люди. Щось таки було причиною такого скупчення. Цікавість – як позіхи й політика – пошесна: я одразу наблизився до юрби, запрацював ліктями і пробив собі дорогу в живій стіні. Тут я побачив, що саме було предметом цікавості юрби... Як думаєте, що то було? – розчавлена фаетоном людина чи людина, вражена нападом епілепсії? Чи якесь інше нещастя, що настигло людину чи то тварину? Еге ж, нещастя пробуджують цікавість так само, як і щастя пробуджує заздрощі. Чи то якась нещасна мишка, що втрапила у капкан?
Ні, то була жінка, селянка, що пішла від свого чоловіка!
Вона просто неба сиділа на землі… Молода, смаглява, з красивими чорними очима, наскільки я міг бачити – коли вона здіймала погляд від землі, – ладно вдягнена, наче чепурна дівка, на ній не було жіночої хустки; в сільському домотканому вовняному жилеті, який давав змогу роздивитися мальовничо обшиті рукава і поли на сніжнобілій сорочці, якими красувався щоп’ятниці софійський базар.
Перед юрбою, коло самої селянки, стояв, високий і русявий хлопак – її чоловік. Я даремно силував прочитати в його обличчі приголомшливі почуття, що їх в ту мить він мав відчувати. У всій його фізіономії відбивалося саме лише замішання, якась нестяма й нічого більше. І він, і вона були з села Чуковець в Радомирському окрузі.
Юрба цікавих нарівно складалася з чоловіків і жінок, проте природа видовища давала жінкам перевагу – вони стояли на передньому плані; більшість вмовляли  селянку вернутися до чоловіка. Проте молода втікачка сиділа нерухомо і не відповідала. Вона опустила очі й лице долу, й було видно лише чорну, як смола косу, що розсипалася по плечах кількома косами, переплетеними срібними монетами й білими мушлями. До жіночих порад час від часу долучалися й дехто з чоловіків. А от її чоловік зберігав мовчання. Згодом вона, не здіймаючи обличчя, глянула вгору крізь довгі вії й промовила:
– Нізащо не піду, хоч вбийте...
У відповідь пролунав неясний гомін – більшість присутніх пристали на бік чоловіка. Несподівано юрба розступилася і дала дорогу жандарму. Грубо смикнувши селянку за руку, він звелів їй підвестися й іти за чоловіком.
– Хоч вбийте, не піду! – сказала вона рішучо.
Чи то ці слова, чи то поява влади в особі жандарма – але вмить симпатії перекинулися на бік втікачки. Тон юрби змінився.
– А що як він їй нелюбий? Якщо не хоче, чого примушувати жіночку?... На милування нема силування, – сказала одна.
– Нещасна, від добрості не тікають.
– Хай ото йде до чоловіка, хто чинить так, як вона? – просичала одна корінна софіянка, обидві руки якої були зайняті городиною.
Її підтримали ще дві пані.
– Який сором! Який сором!... – почувся чийсь голос, повний справжнього відчаю. Я подумав, що він належить нещасному чоловікові; аж ні – то, плачучи, схлипував один старий селянин. Кажуть, що то був батько селянки.
Жандарм знов смикнув селянку й підвів її, проте вона знов вирвалася і плюснулася в пилюку.
– Варварство, варварство! – сердито проговорив незнайомий мені високий студент вищих курсів.
– Чи не досить виймати душу з жінки? Не любить його – й по всьому! – озвалася енергійно одна огрядна молода чешка, що тримала поперед себе кошика, великого як Ноїв ковчег, наповненого різною дичиною й м’ясом.
Очевидно, тут зіштовхнулися два світи, дві цивілізації.
Представник влади кинув напівнищівний, напівпрезирливий погляд на огрядну власницю кошика, покликав чоловіка і ще кількох осіб на допомогу. Одні узяли втікачку під пахви, інші узяли за ноги й горизонтально підняли селянку.
Нещасна робила відчайдушні, проте безнадійні, зусилля щоб випростатися з рук. Вона скручувалась, смикалася, піднята таким чином у повітря, однак, побачивши, що під;їхав фаетон, в який її збиралися помістити, проридала безнадійно:
– Нізащо!
Ця груба й відразлива картина наруги над людською особою збурила всіх нас. Присутні розгнівалися, сердито втупивши погляди на викрадачів жертви, що жалібно кричала. Жінки потяглися за ними; протести ставали ще енергійнішими й різкішими.
Шум і обурення сягнули апогею, коли чоловік у стані крайньої апатії раптово розлютився й кілька разів ударив дружину кулаком по обличчю, щоб зламати її  упертість.
– Боже мій! Яке нещастя! – вигукнув студент і кинувся на жандарма й на чоловіка, намагаючись вихопити жертву з їхніх рук.
Зрушений імпульсом, наче наелектризований, натовп спрямував свій рух вперед і кинувся на допомогу селянці. Кожний голос, кожна душа, кожний погляд – все мовило про співчуття до селянки.
 Зіткнення між людською совістю і «законним правом» було неминучим. Проте саме в цю мить селянку заштовхали в фаетон, в який сіли й жандарм, і її чоловік.
 Побачивши, що екіпаж зрушив з місця, приголомшений натовп зупинився: враз ми побачили, що нерівна боротьба поновилася; очевидно, жінка після героїчних зусиль встигла випростатись у повний зріст в екіпажі з очевидним наміром вистрибнути з фаетона.
Юрба знову подалася вперед.
Проте фігура селянки щезла, мов марення. Вона знов скрилася в фаетоні під дощем кулачних ударів, і там тепер було видно лише голову жандарма, а збоку стирчали взуті у постоли дві ноги селянки.  Фаетон завернув в нову вулицю між метрополією і бульваром Дондукова –  там знову очам відкрилася група: селянка лежала випростана на дні фаетона, в ногах жандарма, а чоловік всією вагою навалився на неї, аби завадити їй вибратися звідти, він однією рукою затуляв їй рота, щоб не кричала.
Ми, остовпілі, так і лишилися на місці, втупивши погляди в фаетон, який скоро сховався з виду. Натовп бавно розсмоктувався. Кілька жінок обмінялися останніми враженнями.
– Ну то й яке життя буде після цього? – спитала одна.
– Чи не бачиш, як їй велося? Нещасна жіночка! – озвалася інша співчутливо.
– Направду, він дуже бив її…
– Хіба? То яка б на її місці вчинила інакше? – підхопила друга.
– То не ваша справа, – відвернула жінка, що торгувала, – так їй і треба: який вчинок, така й кара...
Всі питально обернулися до промовиці.
– Хіба ви не чули, що сказав її батько? Безстидниця! Це зауваження дещо остудило симпатію до жертви й знову  внесло незгоду в обговорення.
– Так їй і треба! Бути їй битою, – зауважила одна суворо.
– Е, хіба ж так він змусить її любити себе більше, – підхопила друга.
– Нехай, нехай. Мусить зважати на чоловіка, дружина вона йому так чи сяк; нині повелося через будь-які дрібниці йдуть жінки від чоловіків… це ж до чого можна дожитися?
– То куди він її повіз? Вона ж ненавидить його.
– Ненавидить, проте він любить її несамовито, жінка вона йому… Завважте, якого сорому вона йому додала!..
Хай їй трясця, хвойді паскудній, – виголосила друга.
Я пішов собі. Проте й надалі в голові мені крутилися образи й невірної дружини, змушеної за допомогою кулаків любити свого чоловіка; й залишеного і обезчещеного нею чоловіка, який ще більш пристрасно прив’язувався до неї й варварським боєм намагався повернути її додому, що став би вічним пеклом для обох; і жандарма – це знаряддя закону – який захищав право сильного, – і все це, згруповане по фактах, вочевидь, простих і повсякденних, а по суті таких загадкових, непробивних і трагічних, склалися в моїх думках в хаотичний образ і обернулися в сумну, як ніч, енігму!..
Завернувши за найближчий ріг, я знов обернувся і побачив жінок, які продовжували обговорювати пригоду на тому самому місці.
Либонь їм важко було збагнути цю страшну проблему, страшнішу за всі Дамоклові мечі, які висять над головою й у варварских, і у цивілізованих суспільствах; питання, які жодні геніальні мудрування нової філософії, ніякі соціальні й політичні  перевороти не в змозі розв;язати…
І хто знає, в чому секрет цієї страшної дисгармонії між двома половинками людського роду?
Чи полягає він в умовах життя, в культурному рівні цієї чуковецької мадам Боварі, цієї болгарської пані Кареніної чи в історії людства, чи в інших обставинах, чи то, насамкінець, в мінливому й примхливому, наче хвиля, людському серці?...
Так, питання страшне... Не вірю, що розв;язати його під силу поважним софіянкам...

1890

1 Семюель Смайлс (1812-1904) – англійський філософ-мораліст, проповідував міщанську філософію «поміркованості» і «акуратності».
 
(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Іван Вазов
СЦЕНА

Пренасях се трети път, защото бездомните жители на българската столица се преместят постоянно от една къща на друга и са в своя род вечни номади, както катунарите и провинциалните чиновници в България. Всеки си представя уморителното зрелище на едно пренасяне. Хиляди и хиляди едри и ситни вещици, принадлежащи на стаите, на кухнята, на кабинета, на тялото и на душата; тия безбройни безименни и незначителни дреболии, които, нахвърляни хаотически на колата, приличат на един дрипав музей, съставен от битпазарски чудесии, но които съставят онова нещо, което ние наричаме комфорт; инструменти на ония хиляди мънички, невидими и лесно забравими блага в ежедневния живот, сборът на които според Смайлса прави земното, уви, несъвършеното земно щастие на разумния човек! Прочее пренасях се и това слово лесно ще обясни на читателя защо аз тоя ден позорно дезертирах из къщи, като оставих на други великомъченишката рол да ръководят костоломното преселение на моите мобили.
Аз безцелно се лутах из улиците, именно из пресните нови улици, които пометоха вонещата софийска Палестиня, когато се озовах на Св. Кралската площад. При камбанарията куп хора. Те се бяха натрупали около нещо или някого. Любопитството е прилепчиво, както прозявката и политиката: аз тутакси приближих тълпата, заработих с лактите и си пробих път в живата стена. Тогава видях, че онова, което бе събрало толкова любопитни погледи, беше... Какво мислите, че беше? – Един помазан от файтон човек? Един пълнокръвник, паднал от апоплексия? Или друго нещастие на човек или на животно? Уви – защото нещастията будят любопитството, както щастието – завистта. Или пък някоя нещастна мишка, хваната в капан?
Не, една жена избягала из своя!
Тая жена беше селянка и седеше на земята... Млада, мурголика, с черни хубави очи, доколкото можах да видя - понеже тя ги не вдигаше от земята, – и напето пременена, без бялата невестина забрадка, като мома с гиздав, безръкавен шопски клашник, който оставяше да се видят живописно обшитите ръкавя и поли на снежнобялата риза, с каквито се белнува всеки петък софийският пазар.
Пред навалицата, до самата селянка, прав стоеше мъжът й, висок и рус момък. Аз напразно се силех да прочета в лицето му потресаещите чувства, които трябваше в тоя миг да изпитва. В цялата му физиономия се отражаваше само едно смущение, смайване, някаква безсъзнателност, нищо друго. И той, и тя бяха от село Чуковец в Радомирско.
Тълпата любопитни се състоеше наравно и от двата пола, но природата на зрелището даваше на жените преимущество тука и те стояха на предния план; повечето увещаваха селянката да се върне при мъжа си. Но младата бежанка не мърдаше, нито отговаряше. Тя бе навела лице и очи надолу и се виждаше само черната й като смола коса, която се пръскаше по рамото й на няколко сплитки, преплетени със сребърни пари и бели раковини. При женските съвети присъединяваха се от време на време и някои мъже. Но самият мъж мълчеше. Най-после тя, без да вдигне лице, погледна нагоре през дългите клепачи на очите си и продума:
– Нечем да си идем, утрепете ме, нечем...
Тия думи се посрещнаха със смесена глъчка, в която повечето гласове бяха в полза на мъжа. Ненадейно тълпата се разтика и даде път на един джандарин. Той дръпна грубо селянката за ръката и й извика да става и да върви със стопанина си.
– Убийте ме, нечем! – каза решително тя.
Тия думи ли, появяването на властта ли в лицето на джандарина прехвърлиха наведнаж симпатиите на страната на бежанката. Мълвата вземаше друг тон.
– Не ще ли го мари? Като го не ще, какво искат от булчето?... Това насила бива ли? – викаше една.
– Клетата от какво ли добро е бегa ла
– Я нека си върви при мъжа, кой прави като нея? – избъбра една коренна софиянка, на която и двете ръце бяха запразнени от зеленчук.
Думите й се потвърдиха и от още две други госпожи.
– Почерни ми лицето! Почерни ми лицето!... – чу се разплакан глас, пълен с истинско отчаяние. Аз го помислих, че принадлежи на горкия мъж; но не – плачеше и хълцаше един шоп - старец. Казаха, че той бил бащата на селянката.
Джандаринът дръпна пак селянката и я поизправи, но тя се пак откъсна и тръшна в праха.
– Варварство, варварство! – гълчеше сърдито там един висок студент от висшия курс, когото не познавах.
– Душата ли ще извадите на жената? Щом го не обича – свършено! – обади се енергично една дебела млада чехкиня, която държеше отпреде си една кошница, голяма колкото Ноевия ковчег, пълна с разни дивечи и меса.
Очевидно, тука бяха в стълкновение два мира, две цивилизации.
Представителят на властта хвърли полузастрашителен, полупрезрителен поглед на грамадната владетелка на кошницата, извика на мъжа и на неколцина да помагат, па един под мишница, други за крака повдигнаха хоризонтално селянката. Нещастната правеше отчаяни, но безполезни усилия да се изскубне от толкова ръце. Тя се свиваше, дърпаше, издигната тъй на въздуха, но като съзря, че подведоха файтон, в който да я турят, изплака безнадеждно:
– Нечем!
Тая груба и отвратителна картина на оскърбение човешката личност покърти всинца ни. Публиката се разсърди, очите се гневно устремиха въз похитителите на жертвата, която крещеше умолително. Жените се повлякоха по тях, протестите ставаха по-енергични и по-резки. Шумът и негодуванието дойдоха до върха си, когато мъжът изведнаж из крайна апатия дойде в свирепост и удари с няколко юмрука жена си по лицето, за да смири упорството й.
– Боже мой! Какво нещастие! – извика студентът и се спусна връз джандарина и мъжа, като да им изтегли из ръцете жертвата. И под същия импулс, като галванизирана, всичката тълпа направи същото движение и се затече на помощ на селянката. Нямаше вече ни един глас, ни една душа, ни един поглед, който да не беше за нея. Стълкновението беше неминуемо между възмутената човешка съвест и «законното право», но в същия миг селянката биде хвърлена във файтона, в който се качиха и джандаринът, и мъжът. Настръхналата навалица се спря поразена, като видя, че колата тръгва; но тозчас видяхме, че неравната борба се поднови и в колата между двамата мъже и жената и тя, види се, подир героични усилия, успя да се изправи цяла с очевидната цел да се хвърли от колата. Навалицата пак се спусна. Но появяването на селянката изчезна като едно видение. Тя се пак смъкна във файтона под дъжд юмруци и там сега се видеше само главата на джандарина, а отстрани стърчаха само двата крака, обути в цървули, на селянката. Файтонът закриви из новата улица, която е между митрополията и Дондуков булевард – тогава пак видяхме цялата група: селянката беше простряна в дъното на колата, в краката на джандарина, а мъжът й с цялата тежест беше се тръшнал въз нея, за да й пресече всяка възможност за изскубване, а с една ръка й запушваше устата, за да не вика.
Ние останахме смаяни на мястото си, с поглед, прикован на отходящия файтон, който скоро изчезна. Тълпата бавно се разотиде. Няколко жени разменяха последните си впечатления.
– Та какъв живот ще бъде подир това? – питаше една.
– Не видиш ли, какъвто е бил и досега. Клетата женица! – отзова се друга състрадателно.
– Истина, той я много биел...
– Така ли? Та коя няма да стори като нея? – пое друга.
– Я си гледайте работата – извърна се една, която тръгваше, – и тя е хубостница: каквото дирила, намерила...
Всичките се обърнаха въпросително към говорящата.
– Не чухте ли баща й какво казваше? Срамотница! Тия обяснения поохладиха симпатията към жертвата и внесоха изново разногласие в разговора.
– Тогава пада й се да яде бой – забележи една строго.
– Е, ще я накара ли с това повече да го обича – пое друга.
– Нека, нека. Нека познава човека си, жена му е най-после; сега навикнаха всички от нищо да оставят мъжете си... къде ще му иде краят тъй?
–  Ами къде я води сега? Тя го мрази.
–  Мрази го, но той я обича като луд, жена му е... Я си помислете какъв срам му докара!... Да я скъса макар, вонтата недна – гълчеше друга.
Аз си тръгнах. Но и нататък в ума ми се въртяха образите и на невярната съпруга, която заставяха чрез градушка юмруци в главата да възлюби мъжа си; и на мъжа, който, оставен и обезчестен от нея, още по-страстно й се привързваше и с варварски бой я отвеждаше назад в дома си, който щеше да стане вечен ад и за двамата; и на джандарина, инструмент на закона, който запазваше правото на по-силния, и всичко това сгрупиране на факти, повидимому прости, защото всеки ден не ги повтаря, а всъщност така загадъчни, непроницаеми и трагични, прие в мислите ми хаотичен образ и се превърна в мрачна като нощ енигма!...
Като кривнах зад ближния завой, аз пак се обърнах и видях жените, че още гълчаха на първото си място. Вероятно и тях затрудняваше енигмата, същият страшен въпрос, по-страшен от всичките Дамоклеви мечове, които висят над главата и на варварските, и цивилизованите общества; въпросът, който никакви гениални умствувания на новата философия, никакви социални и политически преврати няма да го разрешат... И кой знае де е секретът на тая страшна дисхармония между двете половини на човешкия род? Дали не е в условията на живота, дали не е в степента на културността на тая чуковецка мадам Бовари, на тая българска госпожа Каренина или е в историята на човечеството, или в други негли обстоятелства, или пък в подвижното и капризно като вълна човешко сърце?...
Да, въпрос страшен... Не вярвам и почтените ония софиянки да са го разрешили...
 
1890