Надихнула на вірш... Та на більше була неспроможна.
Надихнула на вірш... А щасливим зробить не могла.
Врода, розум і статки коханню – ніяк не тотожні.
Може, вірша – заради одного – нас доля звела.
Може, доля звела ради дня, що заповнився дзвоном
всіх навколишніх храмів, усіх святогласних дзвіниць.
Мали ми того дня зрозуміти, що небо – ікона,
на яку все життя нам молитись було горілиць.
Я не знаю, як ти, але я – все дивлюся на небо.
Я без волі і неба не здатний співати і жить...
І ніколи мені дорікнути не зможе хто-небудь
тим, що я не кохав, бо у вірші – ще серце дрижить...
Надихнула на вiрш... Та на бiльше була неспроможна
© Copyright: Миклош Форма, 2018
Свидетельство о публикации №118121300724
Свидетельство о публикации №118121300724
Рецензии