номер 749

ти пам'ятаєш той простір,
де двоє ніяк не могли роз'єднати рук,
де тепло переливалось дивом -
іскрами щасливості бути поряд,
це цілунки тепла невпевнено-ніжні, обережні,
страшно дивні, бо так неочікувано,
до неможливості, стало все відбуватись,

та ти вийшов, попросивши  мене про більше,
образившись на те,
чого просто не могло бути,
то й що,  що губи зустрілись,
кудись мусила дітись енергія ,
що іскрила, розриваючи душу,
що виключила мозок,
залишивши місце можливості бути в дотику,
та ті коні, твої, що брикали,
відкинули мене далі від того,
хто хотів залишитись кимось,
твоє тепло тоді було якимсь дивно-стрімким,
я правильно зробила, що не дала продовження тій короткотривалій істерії,
а вона взяла і відновилась
через *надцять років
від свого першого дубля,
   (і я знову не кохаю тебе),
як і тоді , що лиш прострілом  сталась,
а знаєш чому?
та бо мені гидко!
і  я врятована своєю  непричетністю до цього всього твого карнавалу розпусти,
що мала необережність
з сумом та самоїдством спостерігати