Легенда про пустельну ружу
Де навіть і билинки не знайти,
Часом вітри з-під кварцевого шару
Видобувають дивнії квіти:
Мов ружі пелюстки сплелись кристали,
Поєднані в застиглому танку.
...Мабуть вітри легенду наспівали
про ту любов, солодку і гірку...
...А він для неї серед пустелі шукає ружу –
його кохана, його жадана – вона нездужа.
Вона вмирає, а він кохає, кохає дуже –
Ніхто на світі так не кохав більш, мій любий друже,
Як той нещасний, що між барханів шукає ружу...
В пустелі, де мандрують туареги
Шляхом від джерела до джерела,
Одна родина якось просто неба
Дитя сповите в пелюшки знайшла,
Залишене в оазі між барханів,
У пелюстках жовтогарячих руж...
А в матері знайшлося на світанні
Іще дитя. І двійко чистих душ
Разом зростали: знайдена дівчина
й берберський хлопець. Завжди тільки вдвох.
Аж поки не надумав розлучити,
Мов сонце лютий, їх пустельний бог.
Дівча - тендітне, в ніжнім ластовинні,
Із шкірою, прозорою, мов сніг,
З рудим волоссям (як ті ружі дивні,
Що вряди-годи бачить уві сні)
Заслабло. І ніхто не знав причини.
І чим зарадити не відав теж ніхто,
Коли вночі гукала, мов причинна.
Прохала ліків – ружі пелюсток.
На ранок нічого не пам’ятала,
Так само дивна, як в пустелі сніг.
Приречено і болісно згасала,
Мов квіти, що шукала уві сні.
А хлопець, хоч шукав, та не одразу
Самітника пустельного зустрів.
Пораду дав той: віднайти оазу –
й там буде квітнуть ружа з її снів.
І хлопець враз зірвався в путь далеку
Лише кохану ніжно обійняв...
Чому ж то всі пустельні небезпеки
Повстали на шляху його коня?
...А він для неї серед пустелі шукає ружу –
його кохана, його жадана – вона нездужа.
Вона вмирає, а він кохає, кохає дуже –
Ніхто на світі так не кохав більш, мій любий друже,
Як той нещасний, що між барханів шукає ружу...
Піски сипучі і піщані бурі,
Жорстоке сонце і жорстокий люд...
Та хлопець – відчайдушний і похмурий –
Не полишав свою нелегку путь.
То що – міраж? Чи, може, все ж оаза?
Криничка прохолодна, свіжа тінь...
Невже знайшов? Угледів він одразу
(і ніби час свій уповільнив плин)
Кущ руж жовтогарячих дивовижних
Так схожих на волосся золоте.
Одну з квіток поцілував він ніжно,
й зірвав, а решту лишив – хай росте.
Не спочивав. Зворотній шлях був ближчим.
Пустеля шепотіла: „Поспіши...”
Він ніби чув, як мила стиха кличе.
Кохана, що так поспіхом лишив...
І він устиг – спіймати її погляд,
Відчути радість рідної душі,
Що вже злітала... Так далеко – й поряд.
...І відчай його ледь не роздушив...
А ружа, що шукав її так вперто,
Закам’яніла від тужливих сліз.
Бутон важкий поклав у руки мертві:
Чарівну квітку, що дбайливо ніс...
Самотнім залишався аж до скону.
Коли він світ суворий залишив,
В його руках пустельні ружі гроном
Буяли – душі всіх, хто істинно любив...
...А він для неї серед пустелі шукає ружу –
його кохана, його жадана – вона нездужа.
Вона вмирає, а він кохає, кохає дуже –
Ніхто на світі так не кохав більш, мій любий друже,
Як той нещасний, що між барханів шукає ружу...
Як над пустелею розпеченою злива
Вирує й спраглий напува пісок,
Кристали гіпсу квітнуть вщент щасливі –
Зростають пелюстки до пелюсток.
Мов символ абсолютної любови,
Що не зів’яне, щоб там не було,
Пустельна ружа розквітає знову –
Кохання вічне, кам’яне зело...
24 - 26.11.18
Свидетельство о публикации №118120100802