Иногда в моей памяти Из Виктора Тимченко

* * *

Иногда в моей памяти вдруг воскресает
поднебесных глубин высота,
и дышать станет легче, и мысль засверкает –
не страшны ни беда, ни лета.
И хоть с детства сиянья того я не вижу,
знай, читатель, что в отчем краю,
не на ощупь я в путь неизведанный вышел,
чтобы вытоптать тропку свою.
С той поры: и под тихим мерцаньем созвездий,
и под пологом нового дня,
даже пусть сто громов поднебесье разверзнут,
на той стёжке ты встретишь меня.
И пусть исповедь эта, увы, не огромна,
знай, на сим перекрестье дорог
я не смог вознестись до высокого грома,
а вот молнии в сердце – сберёг.


Віктор Тимченко

* * *

Коли в пам’яті раптом воскресне й згасає
піднебесна ясна висота,
наче й дихати легше, і думка скресає,
й не страшні ні біда, ні літа.
І хоч я того сяйва ще змалку не бачу,
та до тебе у ріднім краю
не навпомацки, ні, мій шановний читачу,
протоптав я стежину свою.
Будь-коли: чи під тихим мигтінням сузір’я,
чи як раптом сліпучо сяйне
і стонадцять громів піднебесся розірвуть,
на тій стежці ти стрінеш мене.
Сповідатись не пізно ніколи й нікому
на такім перехресті доріг:
я піднятись не зміг до високого грому,
але блискавки в серці зберіг.