Якi у святостi високi небеса!

Земля Донеччини. Слов’янськ. Степами безкраїми, шляхами битими, стежками-доріжками ходив колись тут Михайло Петренко. Ходив Слов’янською землею, а думками линув у Слов’янське небо: «Дивлюсь я на небо Та й думку гадаю..."               

Отак і я, завмираючи побожно перед незглибимою синявою, гадаю: « Які ж у святості високі небеса й пісень про них нев’януча краса!» І виспівує-бринить у мені оте його «Небо» одвічним питанням : «Чому я не сокіл? Чому не літаю?» А пісенні крила мого земляка переносять мене у дитинство…

Я чую журливо-тужливий спів і голос... Часом вже й забувати його стала, утім воскресає він десь на денці моєї пам'яті саме в цій пісні. Виводить, посилюючись і наростаючи: «Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав!» … Дідуся мого голос чую я крізь роки… Любив він цю пісню! Співав так щемно, що мені, малій, на очі наверталися сльози.

Це вже потім, дорослою, я з щирим захопленням слухала знайомі з дитинства пісенні рядки, подаровані моїми улюбленими Миколою Кондратюком і Дмитром Гнатюком. І Анатолій Солов’яненко, землі Донецької славетний соловей, по-особливому зазвучав для мене саме в цій пісні – окриленій і крилатій!

Мої ж крила виростали тоді, коли дідусь співав, що «…тільки одна -  Далекеє небо-моя сторона», а бабуся, похитуючи головою в такт пісні, іноді підспівувала, а частіше сумно дивилася кудись у далечінь, неначе бачила там щось своє…

А потім були роки, коли мої життєві стежки-доріжки знову перетнулися з автором «Неба», тепер уже в Харкові: студенткою того самого університету, у якому колись навчався Михайло Петренко, почула пісню «Ходить хвиля по Осколу…» І знову завмерла в щирому здивуванні: пісень його нев’януча краса, журба й святі високі небеса!!!

Степами безкраїми, шляхами битими, стежками-доріжками лине до мене  окрилена пісня Михайла Петренка. Нев’януча краса його пісень нам гріє душі повсякчас і повсякдень.

                м. Донецьк, травень 2016