***

Місто вночі — як спертий вакуум: пусте, крижане і безгаласне.
Передхелловінський тихий час.
Пам'ятаєш, ти колись розказував про долю, життя і нас двох, власне,
Викреслених вістрієм меча?

Йду навпомацки вздовж сонної траси,
Перетинаю мости на червоне світло.
Я знаю — була лише прикрасою для того, хто крутить між пальців усі дива світу.

Мені так огидно бути собою:
Іти без упину, дертись глибоко в душу
Кожному, кого зустріну. Беззбройна.
Ти кажеш, що руйнувати себе не мушу

Руйнувати... Ненавидиш це слово,
Хоча сам постійно руйнуєш мене.
Ти жорстокий і надто шляхетний.
І я люблю тебе понад усе.

Дурепа.

Малолітня розпусна шльондра.
Майже жінка.
Майже не горда.
Чекаю, коли пригорнеш.

Егоїстичний вогник грає в очах —
Це ти запалив. Тобі тоді подобалось.

Казав — моя Богине!
Богине...
Гинеш.

В туманах моїх сліз.
Тебе лиш щойно вхопив страх.
Ти ж так спагливо ліз
По мене. Доки сам заблукав у стежках.
Ти був Богом. Мені призначеним.

Проте, це вже не має значення.