Память непрошенным гостем входит в мой дом...

"Когда зажигаются звезды в небе ночном, память непрошенным гостем входит в мой дом..."

Під час навчання в школі я була майже відмінницею. З восьмого класу я випустилася лише з двома четвірками в атестаті... Найлегше мені давалася математика, інші предмети я теж здавала на відмінно, втім я ніколи особливо не напружувалася, щоб гарно навчатися - мені все давалося легко... Я майже ніколи не вчила правил граматики, втім пишу грамотно, я легко запам'ятовувала інформацію, бо мала гарну пам'ять...
Але потім щось сталося... І я забула майже половину свого життя... І лише зараз пам'ять поступово відновлюється, підкидаючи мені ті чи інші картинки з минулого...

Моє дитинство єдиної дитини в родині закінчилося, коли мені майже виповнилося десять років... Пригадую, як ми з татом зустрічали маму з пологового будинку, як в сонячний весняний день тато ніс в обох руках два конверти з рожевими стрічками зростом по 42 см і вагою 2,200 кг кожен плюс пелюшки... Трохи пригадую, як обирали імена... Одне з них - то був мій вибір, інший - татовий... Здається я назвала Юлика... А Мамі не дісталося права голосу. Може тому, що вона вже називала мене - Оленка, бо Мама дуже любила шоколад, коли ходила мною вагітна... Можливо через те я в дитинстві майже не їла шоколад.
Потім було літо, і напевне я була в селі... А потім пригадую, як я повернулася в нашу маленьку однокімнатну квартиру, де, здається, ще в одній колисці лежали дві дівчинки з маленькими рученятами в спеціальних рукавичках, які заважають дітям подряпати себе...
Потім батьки, як багатодітна родина, отримали чотирикімнатну квартиру на Троєщині і ми переїхали туди. Тут уже в мене з'явилася власна кімната, а в дівчаток теж - окрема кімната одна на двох...
Два ліжечка, два крикливих створіння... які народившись маленькими, періодично хворіли, потрапляючи до лікарень... Я захоплююся витримкою і мужністю моєї Мами, яка зуміла впоратися з ними двома одночасно. Не знаю, чи впоралась би я...
Йшов час, дівчатка росли, періодично мені доводилося сидіти з ними, коли батькам потрібно було кудись поїхати, і не скажу, що то було великим задоволенням для мене, адже як нормальній дитині, мені хотілося гуляти з друзями, а не сидіти з тими вередливими створіннями. Але, сподіваюсь, я була слухняною дівчинкою, і виконувала прохання батьків.

Не знаю чи бачила я це на власні очі, чи це спогади Мами, одного разу вона залишила дівчат, які вміли лише повзати, самих на кільках хвилин у великій порожній кімнаті... Повернувшись вона побачила картину маслом: єдиний горщик з квітами був якимось чином зтягнутий з підвіконня, при цьому земля розкидана по всій кімнаті))) І ще один мамин спогад, коли викликавши швидку допомогу і повернувшись в квартиру вона не знайшла молодшенької - Юлаші. Обійшовши всю квартиру, цей малолітній бандит (саме він, а не вона) був знайдений в духовці... Пам'ятаю як він же (тобто Юлаша) маючи високу температуру, стояла на стільчику і стрибала як зайчик, ніби і не хвора зовсім...
Сьогодні дівчата нагадують мені, як я вчила їх (десь у їхні 4-5 років) прибирати в своїй кімнаті - їм було дано завдання прибрати на поличках, яке, на мою думку, було виконане ними погано. Я зайшла до кімнати і зребла всі їхні іграшки з полиці, окрім своєї улюбленої качечки, примусивши прибирати знову... Інший мій "метод" виховання - не пам'ятаю за що, але в якості покарання я закрила їх в туалеті, приперши вихід шваброю...
Якось, коли батьки десь поїхали і я була з ними одна, Лелька вирішила підстригти собі волосся, в результаті якимось чином порізала ножницями свого язика... Кров, шок... Мені було років 16-18, я з моїм майбутнім чоловіком беру Лельку і везу її до якоїсь лікарні...
Потім я підросла, в мене з'явилася власна сім'я, я переїхала з батьківського дому до чоловіка і якийсь період з нашого спільного життя з дівчатами випав з моєї пам'яті...
В 1997 році батьки переїхали жити з Києва на мамину батьківщину. Не знаю, як вдалося дівчатам, які народилися і виросли в місті, звикнути до життя в селі, де багато тяжкої праці по господарству. Але вони зуміли і зробили це, навчившись і корову доїти, і города копати і багато чого іншого...
Закінчивши школу, Лелька з золотою медаллю, а Юлаша - просто добре), дівчата пішли учитися: Леся обрала медицину, а Юля - захотіла стати швачкою.
Вони вчилися в одному місті, і лише отримавши дипломи їхні шляхи теж трохи розійшлися: Лелька поступила в Києві в Медичний Університет, а закінчивши його працювала певний час лікарем-педіатром у Броварах. Сьогодні моя старша з двох близнюків сестра Леся працює лікарем в Німеччині, і я захоплююся її цілеспрямованістю в досягненні мети - вивчити чужу мову і здійнити свою мрію працювати там, де твою працю цінять не лише духовно, а і матеріально, не маючи при цьому жодних протекцій в нашому корумпованому світі - для мене це чудовий приклад для наслідування! І приклад того, що маючи Бога в серці, людині не потрібні ніякі зв'язки і знайомства для отримання бажаного...
А Юлаша повернулася до батьків і спочатку стала шити чудові речі для себе, рідних і близьких... Я досі маю красивий костюм, який пошила мені моя сестра, він вже досить зношений, але викидати його мені шкода. Потім Юля вийшла заміж і отримала ще одну професію - фармацевта, закінчивши коледж...
І сьогодні я щиро вдячна своїм батькам Марії і Володимиру, і Богу за те, що вони подарували мені велику родину в особі моїх сестер: наразі ми маємо власного сімейного лікаря-педіатра в особі Лельки, два в одному: швачку і фармацевта в особі Юлаші, також два в одному: перукаря і масажиста в особі її чоловіка Сергія, і красиву, тендітну, добру і розумну племінницю і двоюрідну сестричку в особі Надійки...
І я жодної хвилини свого життя не шкодую за своє зіпсоване дитинство. Дякую вам, мої сестри!

12.11.2017