Смерть Праведника

(лист Прокули-Клавдії – жінки Понтія Пилата своїй подрузі Фульвії)
переклад з російської

        Ти просила, подруго, описати тобі події, що сталися від дня нашої розлуки. Чутка про деякі з них долетіла до тебе, і таємничість, якою вона оповита, викликає в тебе тривогу за мою долю.
Підкорюючись твоєму ніжному поклику, я намагаюся скласти докупи розкидані в пам'яті уламки мого життя. Якщо в цьому описі ти зустрінеш обставини, які вразять тебе, то згадай, що вишні будівничі сили оточили непроникними тінями наше народження, існування і смерть, і що неможливо недужим і смертним охопити таємниці їхніх доль.
Я не буду нагадувати тобі про перші дні мого життя, що промайнули у Норбаті, під батьківським крилом і заслоною твоєї дружби. Ти знаєш, що з настанням моєї шістнадцятої весни мене поєднали шлюбними узами з римлянином Понтієм, нащадком давнього і славного дому, який посідав тоді у Вірбенії важливе і чільне місце. Заледве ми вийшли з храму, як я мусила їхати з Понтієм до повіреної йому провінції. Нерадо, але й без відрази пішла я за
чоловіком, який у свої літа міг би бути мені батьком. Я тужила за вами, за тихим батьківським домом; щасливе небо Нарбони я вітала очима, повними сліз.
Перші роки мого подружнього життя пройшли спокійно. Небо дарувало мені сина; коли йому виповнилося п'ять років, Понтія було призначено проконсулом Юдеї.
В Єрусалимі мене оточили пошаною, але я жила на самоті. Я проводила час із моїм сином посеред тихих садів, вишиваючи покрови для Вівтарів або читаючи вірші Верґілія, так утішні для вуха й серця.
Одна лише зі значних родин Єрусалима виявляла до мене деяку приязнь. Це була родина очільника Синаґоґи. Я знаходила велику радість у відвідуванні його дружини Соломії – взірця доброчесности й лагідности, і в зустрічах з її двадцятирічною донькою Семідою, люб'язною і гарною. Інколи вони говорили мені про Бога отців своїх, читали уривки зі священних книг.
Від якогось часу Семіда заслабла.
Одного ранку, як я прокинулася, мені сказали, що Семіда померла, без передсмертних мук, в обіймах матері. Пойнята смутком при цій жахливій звістці, обійнявши мого сина, я поспішила до них, аби поплакати разом із нещасною Соломією. Дійшовши до вулиці, де вони жили, люди мої насилу проторували мені дорогу, бо півчі та юрми народу тулилися довкола будинку.
Зупинившись біля під'їзду, я помітила, що натовп розступився перед групою піших, на яку гляділи з подивом і шанобливою цікавістю. Першого з-поміж цієї групи я впізнала батька Семіди, але замість гіркоти, яку я чекала прочитати на його поважному обличчі, воно виражало глибоке переконання, дивну для мене і зовсім незрозумілу надію. Поряд ішло троє людей, бідно вбраних, грубої зовнішности. За ними, загорнувшись у мантію, йшов Чоловік іще у розквіті літ.
Я звела на нього очі та раптом опустила їх, наче перед яскравим сяйвом сонця. Мені здалося, що тіло Його озорене і вінцеподібні промені оточують Його пасма, які спадають долі плечима, як у мешканців Назарета.
Неможливо передати тобі, що я відчула, дивлячись на Нього. Це був наймогутніший потяг, бо несказанна солодкість розливалась у рисах Його, і потаємний жах, бо очі Його випромінювали такий блиск, який наче обертав мене на порох. Я пішла за Ним, сама не знаючи, куди йду.
Двері відчинились.
Я побачила Семіду: вона лежала на одрині, оточена світильниками й пахощами. Вона була ще гарнішою, ніж за життя, прекрасною небним спокоєм. Чоло її було блідішим від лілей, розсипаних біля ніг її, і смерти синюватий перст залишив сліди на її запалих щоках і побляклих уже вустах.
      Соломія сиділа біля неї, безмовна, майже зомліла. Вона, здавалося, навіть не бачила нас. Яїр, батько молодої дівчини, кинувся до ніг Незнайомця, що зупинився біля постелі, і показуючи промовистим рухом на померлу, скрикнув:
– Господи! Донька моя в руках смерти! Та якщо Ти захочеш, вона оживе!
Я затремтіла при цих словах. Серце моє було немов прикуте до кожного руху Незнайомця. Він узяв руку Семіди, спрямував на неї Свій могутній погляд и промовив:
           – Встань, дитино Моя!
Фульвіє! Вона корилася! Семіда підвелася на своєму ложі, підтримувана незримою рукою, очі її відкрились, ніжний колір життя розцвів на її вустах, вона простягнула руки і закричала:
– Матінко! Цей крик воскресив Соломію. Мати і донька судорожно притислись одна до одної, а Яїр, простершись на землі та осипаючи цілунками краї одежі Того, Кого називав Учителем, питав:
– Що треба робити, аби служити Тобі?
І Незнайомець відповідав:
– Аби здобути життя вічне, треба вивчати і виконувати два правила Закону: Любити Бога та людей!
        Сказавши це, Він зник від нас, як етерна і світла тінь. Я була на колінах, сама того не знаючи, і, підвівшись, немовби під упливом сну, я повернулась додому, залишивши блаженну родину на вершині радости, для
якої не створено ані пензля, ані пера.
При вечірньому столі я розповіла Понтію все, чому була живим свідком. Він схилив голову і промовив:
– Ти бачила Ісуса Назаретського! Це предмет ненависті фарисеїв, саддукеїв, партії Ірода і гордих левитів храму. Кожного дня росте ця ненависть, і помста їхня висить над Його головою, однак розмови
Назарянина є розмовами мудреця і дивами Істинного Бога.
– За що ж вони ненавидять Його?
– За те, що Він викриває їхні вади. Я чув Його одного дня. "Побілені могили, породження єхидни! – казав Він фарисеям. – Ви кладете на рамена братій ваших тягарі, до котрих не хотіли б торкнутися й кінцем    пальця. Ви платите податки за трави, м'яту і кмин, але мало турбуєтеся про оплату даного Закону віри,        правосуддя й милосердя". Сенс цих слів глибокий та істинний, надто глибокий та істинний. Вони дратували цих гордовитих людей, і обрій для Назарянина є дуже похмурим.
– Але ти захищатимеш Його? – скрикнула я з палом. – Ти ж маєш тут цілковиту владу!
– Моя влада не що інше, як мара перед цим бунтівним і підступним народом. Проте, я б душевно страждав, якби мав пролити Кров Цього Мудреця! – З цими словами Понтій підвівся і вийшов, заглиблений у довгі роздуми. А я лишилася сама, впавши у невимовний сум.
День Паски наближався. На це свято, таке важливе у фарисеїв і гебреїв, сходилася сила силенна люду з усієї Юдеї для принесення у храмі урочистої жертви. В четвер напередодні свята Понтій сказав мені з гіркотою:
– Майбутнє Ісуса Назарянина дуже невтішне! Голову Його оцінено, і сьогодні ж увечері Його буде віддано в руки архиєреїв.
Я затремтіла при цих словах і повторила:
– Але ти захистиш Його?
– Та чи можу я це зробити! – сказав Понтій з понурим виглядом. – Переслідуваного, Його підступно зрадять і засудять на смерть жорстоку!
Настала ніч, та заледве схилила я голову на подушку, як таємничі марення оволоділи моєю уявою. Я бачила Ісуса, я бачила Його таким, яким Соломія описувала свого Бога.
Лик Його сяяв, мов сонце.
Він летів на крилах Херувимів, полум'яних виконавців Його волі. Зупинившись у хмарах, Він здавався готовим судити покоління народів, що зібралися біля Його підніжжя. Порухом Своєї десниці Він  відділяв добрих від злих. Перші зводили до Нього осяяні вічною юністю й Божественною красою віри          погляди, а другі падали у безодню вогню, з яким ніщо не може зрівнятися, а коли Суддя показував їм рани, що вкривали Його тіло, казав їм громовим голосом:
– Відплатіть Кров, Яку Я пролив за вас!
Тоді ці нещасні просили в гір покрити їх і землю поглинути їх – але марно. Вони почувалися безсмертними для мук, безсмертними для розпачу!
О, який сон, або, точніше сказати, Одкровення!
Як тільки світанок зарум'янив верхи храмів, я встала з серцем, іще стисненим від жаху. Я сіла біля вікна, щоб подихати свіжим повітрям. Потроху мені почулося, що смертоносне ревіння натовпу виходить із середмістя. Крики прокляття, жахливіші, ніж гудіння розбурханого океану, долинають до мене. Я прислухалася, серце страшенно калаталося, чоло обливалося крижаним потом. Раптом я відчула, що цей гуд чимдалі більше наближається, що під тиском незліченного натовпу стогнуть мармурові сходи, які ведуть у претор.
Мене мучила невідомість, я взяла на руки сина, що бавився коло мене, загорнула його у збори свого рядна і побігла до чоловіка. Дійшовши до внутрішніх дверей судилища і почувши за ними голоси, я не
сміла зайти, але припідняла пурпурову запону.
Яке видовище, Фульвіє!
Понтій сидів на своєму троні зі слонової кістки у всій величі, якою Рим оточує своїх представників, але під безстороннім виразом, який він намагався надати своєму обличчю, я вгадала страшне хвилювання:
перед ним зі зв'язаними руками, у подертому насиллям одязі, з закривавленим лицем стояв Ісус Назарянин, спокійний і непорушний. У Його рисах не було ні гордовитости, ні страху – Він був тихий, як невинність, покірний, як Агнець. Але Його сумирність охоплювала мене жахом, бо мені вчувалися слова мого
Одкровення:
– Відплатіть Кров, Яку Я пролив за вас!
Довкола Нього біснувалася злиденна юрба, що притягла Його на судилище. До неї приєдналося кілька поліцейських служителів, частина духовенства й фарисеїв із зухвалими поглядами. Їх легко було впізнати за перґаментними табличками, які вони носили на чолі. Усі ці страшні обличчя дихали ненавистю; здавалося, що пекельне полум'я відблискує в цих очах, і що демони змішують свої голоси з дикими криками
несамовитої люті.
Нарешті за знаком Понтія запанувала тиша.
– Чого ви від мене хочете? – сказав Понтій.
– Ми вимагаємо смерти Цієї Людини, Ісуса Назаретського! – відповідав один зі священників. – Від імені народу.
– У чому ж полягає Його злочин?
При цьому знову пролунали крики:
– Він передповідав зруйнування храму, Він називає Себе Царем Юдейським, Христом – Сином Божим! Він ображає святителів, синів Арона!
– Нехай розп'ятий буде! – казав нарід, розлючений, нестямний.
  Ці викрики і досі чую у своїх вухах, і Образ Непорочної Жертви з тієї хвилини безперервно постає перед моїми очима. Понтій підніс голос і, звернувшись до Ісуса, ласкаво сказав Йому:
– Отже, Ти Цар Юдейський!
– Ти кажеш! – відповідав Він.
– Чи Ти Христос, Син Божий?
Ісус не відповідав ні слова. Викрики відновилися, ще пронизливіші, ніж дотепер, як гарчання голодних тигрів.
– Віддай Його нам! Розіпни Його!
Я не могла більше цього чути і послала невільника до свого чоловіка, благаючи його про хвилину побачення. Понтій негайно залишив судилище і прийшов до мене. Я кинулася перед ним на коліна, кажучи:
– Заради всього, чим ти дорожиш, заради цієї дитини, священної застави наших уз, не будь учасником у смерти Цього Праведника, подібного Богам безсмертним! Я бачила Його цієї ночі у дивному сні, зодягненого в Божественну велич. Він судив людей, що тремтіли перед Ним, і поміж тінями нещасних,
скинутих у безодню полум'я, я бачу обличчя тих, хто зараз вимагає Його смерти. Вважай, не піднімай на Нього святотатственні руки. Повір мені! Одна крапля Цієї Крови закарбує повік твоє засудження!
– Усе, що відбувається, жахає мене самого! – відповідав Понтій, – та що я можу вдіяти? Загибель нависла над нами! Цей суд подібний до храму Євменії, де від нього не чекають правосуддя, але помсти. Однак, заспокойся, Клавдіє! Піди в сад. Опікуйся сином твоїм, очі твої не створені для цих кривавих сцен!
З цими словами він вийшов. Залишившись сама, я поринула в розпачливу тугу. Ісус був іще перед судом – предмет глузувань, образ простолюду й вояків. Пориви їхньої люті дорівнювали Його нездоланному терпінню. Понтій у роздумах повернувся на свій трон правосуддя. При його появі крики
"Смерть! Смерть!" лунали ще гучніше. За освяченим часом звичаєм правитель на
свято Паски завжди звільняв одного з засуджених. Вбачаючи, мабуть, у цій обставині можливість урятувати Ісуса, Понтій промовив гучним голосом:
– Котрого відпустити вам на свято Паски: Варавву чи Ісуса, званого Христом?
– Відпусти Варавву!
Варавва був грабіжник і вбивця, відомий по всій окрузі своєю жорстокістю.
Понтій знову спитав:
– То що мені робити з Ісусом Назаретським?
– Хай буде розп'ятий!
– Але ж яке зло Він учинив?
Пойнята люттю юрба повторювала:
– Хай буде розп'ятий!
Понтій опустив голову з розпачу. Безнастанна зухвалість простолюду, здавалося, загрожувала його владі, якою він так дорожив.
Хвилювання зростало щохвилини. Ніде не було супокою, він був лише на величному чолі Жертви. Образи, катування, наближення ганебної болісної смерти, – ніщо не могло захмарити цього небного погляду. Ці очі, які повернули життя доньці Яїра, було звернено на своїх катів з неоціненим виразом миру й любови! Він страждав, без сумніву, але страждав з радістю, і душа Його неначе відлітала до
невидимих Престолів, як чисте полум'я святого всеспалення.
Претор був ущерть наповнений народом. Все нові і нові голоси долучалися до цього пекельного хору. Мій чоловік, утомлений, наляканий, нарешті поступився. О! Вічно згубна годино! Понтій підвівся, сумнів і мертвотний жах зобразило його обличчя. Символічним рухом він омочив руку в урні, повній води, і вигукнув:
– Я не винен у Крови Цього Праведника!
– Хай буде вона на нас і на дітях наших! – заволав божевільний люд і, з'юрмившись коло Ісуса, кати потягли Його, знавіснівши. Я супроводжувала очима Жертву, ведену вже на заклання. Раптом імла затьмарила мій зір, коліна підломилися, судоми звели моє серце. Мені здалося, що життя дійшло межі. Я прийшла до тями на руках моїх жінок, біля вікна, що виходило у двір судилища. Я огледілась довкруж і побачила сліди свіжої пролитої крови.
– Тут батожили Назарянина! – сказала одна невільниця.
– А там вінчали Його терням! – сказала друга. – Вояки глузували з Нього, називаючи Його Царем Юдейським, і били Його по щоках.
– Тепер Він віддає духа на Хресті, – сказала третя.
Кожне з цих слів наче кинджал протинало моє серце. Подробиці жахливого лиходійства подвоювали мою гіркоту. З мук мого серця я відчувала, що у подіях цього дня було дещо надприродне.
Небо наче відбивало жалобу моєї душі. Величезні хмари страшними формами висіли над землею, і з їхніх сірчистих вод вилітали бліді блискавиці. Місто, таке гомінливе протягом дня, було похмурим і безмовним, ніби смерть розпростерла над ним свої чорні крила.
Несказанний жах начебто прикував мене до місця. О дев'ятій годині дня морок згустив повітря. Страшне потрясіння сколихнуло землю – усе двигтіло. Можна було подумати, що цілий світ зруйнується, і стихії перетворяться на давній хаос.
Я припала до землі. В цей час одна з моїх жінок, юдейка за походженням, зайшла до кімнати бліда, розпачлива, з блукальним поглядом. Вона вигукнула:
– Настав день останній! Бог сповіщає про це чудесами. Запона у храмі, що скриває святе святих, роздерлася навпіл. Кажуть, що гроби відкрилися, і багато хто бачив повсталих праведників, що загинули в Єрусалимі від Захарія убитого. Мертві сповіщають нам про гнів Божий. Кара Всевишнього розливається зі швидкістю полум'я.
При цих словах мені здалося, що я втрачаю свідомість. Я підвелася, ледве переставляючи ноги, і вийшла на сходи; там я зустріла сотника, що брав участь у страті Ісуса. Він був пригнічений і знемагав від мук розкаяння. Я хотіла розпитати його, та він пройшов повз мене, повторюючи у нестямі:
– Той, Кого ми вбили, був справді Син Божий! Я ввійшла до великої зали. Там сидів Понтій, затуливши обличчя руками. Він підняв голову при моїй появі і сказав у розпачі:
– Ех! Чом я не послухав твоїх слів, Клавдіє! Чом не захищав Цього Мудреця ціною життя мого! Моє негідне серце не заживе більше спокою!
Я не сміла відказати. Не мала чим розрадити у цьому непоправному нещасті, яке повік затаврувало нас знаком загибелі. Мовчання переривалося тільки перекотом грому, що відбивався страшною луною під склепіннями палацу. Незважаючи на цю бурю, якийсь старий з'явився біля входу до нашої оселі. Його ввели до нас. Він кинувся зі сльозами в ноги мого чоловіка:
– Ім'я моє Йосип Ариматейський. Я прийшов благати тебе дозволити мені зняти Тіло Ісуса з Хреста і поховати Його у саду, що належить мені.
– Візьми! – відповів Понтій, не піднявши очей.
Старий пішов. Я бачила, що до нього приєдналася група жінок у довгих покривалах, яка чекала його під портиком. Так завершився цей рокований день.
Ісуса було поховано в могилі, виритій у скелі. Біля входу до печери поставили сторожу. Але на третій день Він, осяяний славою і перемогою, явився над цим гробом. Він воскрес, виконав Своє пророцтво і, здолавши смерть, постав перед учнями, своїми друзями і численною громадою.
З того часу не велося ні в чому моєму чоловікові. Життя його це отрута й мука. Моє усамітнення збільшилось. Соломія і Семіда дивилися зі страхом на жінку переслідувача й ката їхнього улюбленого Господа, бо вони стали учнями Того, Хто повернув їх одну одній. Я бачила, незважаючи на їхню тихість і доброту, невільний жах на обличчях при моєму наближенні і невдовзі перестала відвідувати їх. Я поринула в мою самоту.
         Через якийсь час Понтія було позбавлего влади. Ми повернулись до Європи і, блукаючи від міста до міста, він тяг за собою по цілій імперії ваготу скорботи своєї збуреної і знеможеної розпачем душі.
Я рушила слідом за ним. Жінка Каїна, як кажуть гебреї, поїхала за своїм вигнанцем-чоловіком. Але яке ж моє життя з ним? Приязні й довіри подружньої вже немає. Він вбачав у мені свідка – живий спогад свого злочину. Я бачила образ закривавленого Хреста, що вставав поміж нами, на якому він, суддя беззаконний, прицвяхував Невинного і Праведного. Я не смію підвести на нього очей; звук його голосу, цього голосу, який виніс вирок, крижанить моє серце. Поївши, він робить обмивання. Але ж води цілого світу не змиють з його рук Кров Страдника. Мені бачиться, що він занурює руки не в чисту воду, але в димучу кров, сліди якої не можна стерти.
Якось я хотіла казати йому про розкаяння й милосердя Всемогутнього, але ніколи не забуду ні його лютого погляду, ні розпачливих слів, що рвалися з його вуст.
Небавом син мій помер у моїх обіймах, і я не плачу по ньому. Щасливий, що помер блаженний, він позбувся прокляття, яке переслідувало нас, він скинув із себе страшний тягар імені батька свого!
Нещастя повсюди біжать за нами, бо всюди вже є християни: тут навіть, у цій дикій країні, де ми просили притулку в туманів морських, непривітних скель, і тут я чую, з якою відразою промовляють ім'я мого чоловіка. Я дізналася, що апостоли, прощаючись один з одним перед відходом на проповідь Євангелія,
нагадували: "Він страждав при Понтії Пилаті". Адже це страшна анатема, яку будуть повторювати довіку – "Розіп'ятий при Понтії Пилаті".
Прощавай, Фульвіє, пошкодуй за мною, хай спроможеться правосудний Бог дарувати тобі щастя, якого ми так зичили одна одній. Пробач.
                Прокула-Клавдія

Примітка: Пилат довго блукав світом, доки не знайшов собі спокій у водах річки Тибр. Але й річка не прийняла тіло зрадника, і хвилі викинули його на берег, та знайшлися люди, які його поховали у глибині якихось скель.