Разговор ночных привидений. Иван Коваленко

Розмова нічних привидів

Привиди бродять вночі по будинку,
Чую їх кроки, лиш очі стулю.
І через них я не маю спочинку,
Довгі години я з ними не сплю.

Дивного мало. Нехай собі бродять.
Кожна душа після смерті жива.
Тільки чому цей будинок знаходять? -
Чую зітхання, і плач, і слова:

“Він був поетом... Сама була винна...
Ми тут кохались... Вірші про любов...
Часто приходжу хоча б на хвилину,
Він же ні разу сюди не прийшов...”

“Чом цей годинник так голосно стука?
Їх же спиняють... Людина вмира...
Пів на четверту... Яка була мука...
Лікар промовив: “Прощатись пора...”

“Брали вночі його ті, вам відомі...
З горя померла, а діткам – біда...”
“Умерли вы не одни в этом доме,
Нужно и совесть иметь, господа! –

Я застрелился!” “Мабуть, через жінку,
В світі немало буває спідниць...
Серце схопило, ударивсь об стінку,
Три дні пролежав один горілиць...”

“Пане, тихіше, прошу вас уклінно,
В мене давно тут заснуло дитя,
Мусить проснутись воно неодмінно,
Я не діждалась цього за життя...”

“Я порішив свою першу дружину...”
“Досить, не треба! Чого ж ти прийшов?”
“Мука велика. Хоч глянуть хвилину...
Бачите, там під стільцем її кров...”

“Боже! Те ж саме стоїть піаніно,
Скільки вже років я тут не була!
Я вам зіграти веселе повинна –
Те, що не встигла. Недовго жила.”

Дійсно, підходить і кришку торкнула,
Болісно в тиші озвалась струна...
“Там спить живий!”, Та вона не почула,
Грати веселий мотив почала.

Може, ще й танці? Цього не стачало.
Знов забарились трикляті півні.
Скільки ще прийде? І ночі замало.
Їм це на втіху, на муку мені.
---------------------------------
“Разговор ночных привидений” И.Е.Коваленко

Призраки бродят по дому ночами,
Слышу шаги, лишь глаза опущу.
Пусть я им голосом не отвечаю -
Долгие годы я с ними грущу.

Это не диво. Пускай себе бродят.
Знаю: душа после смерти жива.
Только с чего они дом мой находят?
Слышу я шёпот, и плач, и слова:

“Он был поэтом… Сама виновата…
Мы тут встречались… Стихи про любовь…
Я прихожу хоть на миг, как когда-то -
Он не приходит. Наверно, с другой...”

“Помню часов этих громкие стуки…
Мы их ломали… Он здесь умирал…
Было три тридцать… Какая же мука!
Врач мне сказал, что прощаться пора...”

“Ночью пришли за ним. Кто? Всем знакомы…
С горя я сгинула, детям – беда...”
“Умерли вы не одни в этом доме,
Нужно и совесть иметь, господа!

Я застрелился!” “Жена виновата?
Юбок немало на свете других…
Сердце схватило, упал я когда-то,
Так и лежал, неподвижен и тих...”

“Пан, помолчите, прошу вас покорно,
Тут мой ребёнок - на чудо - уснул.
Может проснуться – мне будет позорно.
В жизни минуту не спал ни одну...”

“Я здесь убил свою первую жёнку...”
“Хватит, не надо! Зачем ты пришёл?
“Мучаюсь очень. Хоть глянуть в сторонку…
Там вон, под стулом её я нашёл...”

“Боже! А тут пианино – всё то же,
Сколько же лет я уж здесь не была!
Тут  поиграть вам весёлое можно,
Что не при жизни. Недолго жила”.

Правда, подходит и тронула крышку,
Резко запела струна в тишине…
“Там спит живой!” Ей всё это не слышно,
Весело музыка льётся ко мне.

Может, и танцы? Ещё не хватало.
Снова петух загорланил в окне.
Сколько придёт их? И ночи им мало.
Им – на потеху, в мучение – мне.

(25.10.2018)


Рецензии