У лiсi

Як тихо отут, як пусто –
В жовтневому жовтім лісі!
Звисає кінець мотузки:
Отут чоловік повісивсь.
Ніхто не додумався зняти
Так синього свідка жаху.
Як, мабуть, кричали до хати,
Побачивши бідолаху!
Он горбик довгастий – могилка
Собаки а чи й людини.
О, як же землі оцій гірко
Розтерзаної країни!
Вона ж не бездонна бочка,
Кістьми і металом кроєна.
Скосило верхівки дубочків
Скаженою злою мітлою.
І скверна в високих градах,
Поникли святі хорали.
Бійці розрядили снаряди,
Метал алкаші зібрали.
І вирви в землі розбитій,
Коли ж заростуть травою?
Кінчається п’яте літо
З пониклою головою.
Здається, посивів гай цей,
В судомах затисло жилки.
Ти, жінко, отут не гайся,
Ішла б ти додому, жінко.
Сюди утекла від «щастя»
В печаль лісового моря.
Самій-бо буває краще:
Ніхто не сміється з горя,
Ніхто не бубнить банальне,
Не каже: пора вмирати!
А в лісі безмовний  жаль нам,
І розпач, і біль, і радість.
Лиш чути – в верхівках крони
Листочок листок чіпає.
По стовбурах лист червоний,
Мов полум’я, вгору шугає.
Ніхто твою ношу не зрушить,
Немає вже мами Насті.
Пробили осколки душу.
Вона витікає наскрізь –
Де світ переївся миром,
Де з’їхали з глузду люди.
Зацюкала зло сокира:
О, зараз диміти будуть. 


Рецензии