Requiem

Вже скільки їх упало в цю безодню,
Розверзту у далі!
Прийде мій час, я зникну одного дня
Геть з поверху землі.
Застигне, що співало і боролось,
Що сяло і рвалося.
Зело очей моїх і ніжний голос
І золото волосся.

Буде життя з його насущним хлібом,
Де забуття – днів тло.
І все – немов мене під небосхилом
Ніколи не було!
Минливої у виразах дитини
І так недовго злої,
Яка любила мить, коли дрови в каміні
Розсиплються золою.

Віолончель, і в хащі кавалькади,
І той дзвін на селі...
– Мене, що повна живості і правди
На лагідній землі!
– До всіх – хто пані, що не знала міри,
Чужа чи рідна кров?!
Звертаюсь я і вимагаю віри
І прошу про любов.

І день і ніч, і усно і письмово:
За правду так і ні,
За те, що я – сумую щодобово,
Що двадцять лиш мені,
За те, що моя вірна неминучість –
Прощення всіх обид,
За всю нестримну ніжність і за участь,
За надто гордий вид,

За швидкість неземну подій почутих,
За правду і за гру...
– Послухайте! – Ви ще мене милуйте
За те, що я помру.

(***Уж сколько их упало в эту бездну, М.И.Цветаева, 1913)