Дисонанс як вимога щастя

...то пусте!
Ти, принаймі, хотіла!
А ось ті за лаштунками днів
тільки й вили про душу без тіла
і сакральність коротких листів.
Не зважай!
Епідемія літа
вже торкнулася майже усіх,
хто змагався за право воліти
розчинитись в солодощах втіх.
Ризикни!
Ця планета, мов камінь...
Давить зверху...і знизу...і в бік...
Їй кортіло втиснутись між нами,
на миттєвості ділячи вік.
Але ж - ти!..
Ти - проста таємниця
пофарбованих світлом дзеркал,
де недоля така блідолиця,
що явила життю ідеал.
Менше сліз!
Скрізь заплакані очі
я не зможу побачити тінь
твого серця, що й досі клопоче
про шляхи для нових поколінь.
А тому - тільки так!
Без емоцій,
від яких розривається шовк
на тендітному всесвіту боці,
по якому я нині пройшов.
Біль, як біль...
То єдине, що буде
виправляти думки на краю,
де зберуться удосвіта люди,
щоб помститись за душу мою.
І нехай ці натомлені крила
вже не здіймуть над витоком днів!..
...то пусте!
Ти, принаймі, хотіла,
а ось світ!..
А ось світ - не хотів.